Набалакавшись досить про Каменець, про Київ, про погоду, Наймитенко почав злегенька підходити і до своєї справи.
— Я просто раюю тут, у вашому селі,— говорив він,— повітря чудесне, просто животворне.
— Гарне повітря,— мовив Стуковенко.
— Чуєш, як здоров'я лізе в груди...
— Еге! А ми собі так так вже звикли, що нам і байдуже, не помічаємо, яка сила в нашому повітрі.
— І всі обставини тут добрі, людям, здається, тут не зле живеться?
— Ат живемо, на бога не нарікаємо, він нас любить, начальство милує, от хоч би і Євхим Антипович! Такого начальника дай, боже, до віку.
— Церква у вас мурована, школа добра, хати і двори чепурні, але більш за все я завидую на ваші землі. Я дитина хліборобська, селюк, як гляну на ваш чорнозем, так аж дух радіє.
— Чорнозем у нас добрий, родючий, недородів ми не знаємо, але трохи наомаль його, правда, не вся земля у нас однакова, он туди під полянку так самий пісок, через те з наділів нам і не прожити, мусимо наймати у пана Ковтуненка, землі його по той бік нашого села, зараз за боровим лісом.
— Що платите йому з десятини?
— Колись було під пшеницю десять бере, а тепер підняв ціну на двадцять... Звісно, тепер усе подорожчало.
— Я, як придивлюся до ваших земель, так бачу, що геть більшої користі з них можна зажити не оранкою, не з хліба...
— А з чого ж? — спитав зацікавлений Стуковенко.
— Мені здається, що отут у вас під чорноземом повинна бути добра глина... От якби на мене — я зараз би тут цегельню. Ви знаєте, яка тепер дорога цегла?
— Може, й так, та не нашої голови се діло.
— Звісно, до такого діла голіруч не візьмешся, треба людини грошовитої, а все ж не завадило б вам добре роздивитися, спостерегти нутро своїх земель, на се не треба ні великих заходів, ні грошей. Се таке діло, що і я, на гулянках, охоче зроблю вам, я трошки шуплю в землі і вгадаю її нутро.
— Ануте, нуте! — весело сказав трохи захмелілий старшина.
— Ви ж знаєте, що і золото, і срібло, і мідь, і залізо ніде, як в землі.
— Чув, що з землі викопують.
— Авжеж, та тільки викопують не такими, якими ми їх уживаємо. От взять хоч би отсей мій перстень: жовтий, блищить — він золотий, а ніж отсей залізний, а хіба і се золото, і се залізо такими і викопали? Ні! Викопують руду; таку ніби глину, та вже з неї чи через огонь, чи через воду і добувають чи золото, чи срібло, чи залізо. Глини тієї наберуть добру коробку, пуд чи й більше, а золота там макове зерно, тим-то золото таке дороге; інша річ залізо, з пуда залізної руди заліза добувають кілька фунтів, часом півпуда, уважаючи, яка руда.
Старшина слухав вельми уважно, а потім мовив:
— А я зроду-віку не гадав, щоб отеє руда глина була такої ваги; все то от бога, премудро бог сотворив: руда глина, а з неї — золото.
Наймитенко помітив, що старшина не розуміє слова руда, а бере його яко ознаку кольору.
— Чого на світі не буває,— сказав старшина,— може, справді і в наших землях родить золото.
— Золота-то нема,— відповів Макар,— було б воно, так би люде досі знали, золото більше в горах, он як у Сибіру, а на нашій рівнині його нема, зате може бути що інше: залізо, кам'яне вугілля, он як в Херсонщині і в Катеринославщині.
— Еге, еге! В Кривому Розі, чув і я; туди і з нашої волості ходять люде на заробітки: се я знаю з того, що у нас пашпорти беруть, от, даючи, і спитаєш, куди хто йде? Багато до Кривого Рога йдуть, заліза там, кажуть, сила-силенна.
— А землі ті вельми похожі на тутешні, чом би і вам не спробувати, що коли і у вас під чорноземом руда?
— Руда, руда; се я запевне знаю, доводилося і самому відкопувати бабам глинище, руда глина у нас.
— Але чи є в ній залізо...
— Сього вже не скажу, а глина руда, аж жовта.
— Ну, що як є в ній залізо?
— Гм! — старшина весело засміявся на повен рот.— Добре б було, та ледві чи є; досі б люде спостерегли.
— А коли є?
— Тоді наш могорич! Тоді і ми станемо панами, свій Кривий Ріг заведемо.
— Не так-то легко; голіруч нічого не вдієте, щоб покористуватись з нутра землі металами, треба і грошей, і тямущої голови, певного знавця, а у вас цього нічого нема...
— Скільки ж там грошей треба?
— Щоб спорудити отакі заводи, як у Кривому Розі, так і мільйона мало.
— Мільйон! ї не чув такого; скільки ж се буде?
— Мільйон і буде,— засміявся Макар.
— От ви смієтесь, а я не тямлю, що то воно мільйон? Скажіть так, щоб я зрозумів: був би мішок грошей з мільйону?
— Як яких грошей, коли б самих мідяків, так і на сотню волових ґринджол не заберете...
— їгі! — скрикнув Стуковенко.— Ото гроші, так гроші! Он який той мільйон!.. Нуте, а якби золотом?
— Золотом? Гм! Треба порахувати, може, три паровиці і набрав.
— Ну, се ще нічого, а все ж, як на мене, то і вмер би, а не зрахуваз, хіба б коробкою міряв, неначе ту пшеницю.
— А ви доки вмієте лік вести?
— Більш тисячі не втну.
— Б школі були?
— Де там! За мене і не пахло школою, самоуком навчився, та й як там навчився, скоропись не всяку розберу... Правду кажете: не нам за се діло братися, хоч би там і золото було у нашій глині, не нам, не нам воно, а тим, вибачте, товстотілим...
— В оренду оддайте землі...
— Се б ще нічого, але ж і тут морока: свої землі пустимо в найми, а самі що їстимемо? Де хліба братимемо? От воно й гак.
— Купуватимете.
— Купований хліб, пане Макаре, дорогий хліб і не такий смачний.
— А мені здається, що вийшов би дешевше свого.
— Як се так?
— Зовсім просто: тепер що ви маєте з десятини? Нехай сто п'ятдесят пудів.
— Ні, стільки і під добрий урожай не буде, кладіть — сотню.
— Як продать ту сотню по добрій ціні, візьмете вісімдесят карбованців. Скиньте ж за оранку, насіння, жнива, молотник... Що вам лишиться?
— Небагацько, тепер пшениця не в ціні, жиди звоювали панів і ціни збили... Нехай п'ятдесят карбованців лишиться.
— Се ж під добрий год, а крий боже — посуха, град, жук, муха, сарана, тоді що?
Староста мовчав; думне чоло його трохи охмарилося, знати було, що він щось міркує, нарешті він зітхнув і промовив:
— Всяко буває, все од бога, що біг пошле, того чоловік не одверне, але ж свої землі в оренду, а хліб купуй, ніяково воно, та ще й те, що дадуть оренди тієї за десятину?
— А ви панам що платите?