— Громада сказала своє слово і дала згоду в приговорі, тепер треба ждати, що скаже начальство...
Сам же пан писар говорив:
— Доки не прийшла відповідь з губернії, не можна скликати громади, тим паче не можна касувати приговору без волі начальника, так по закону, а коли ми станемо проти закону чинити, нас візьмуть за бунтарів, наведуть сикуцію, сикуція діло страшне, чули, що торік діялося у Дерещенка?
Слова "бунтарі", "сикуція" роблять на темних селян більший вплив, ніж пекло, антихрист і інший жупел, бо ні пекла, ні жупела, ні антихриста ніхто з селян не бачив, а сикуцію доводилося бачити чорноозерцям в сусідніх селах. Найстрашніший у селян "пугач" — се писар, людина, як вони кажуть, "видюща в законах", і писареві дуже легко нагнати на селян жах.
Чорноозерці по своїй природі люде незвичайно спокійні, покірливі, темні, а проте стійкі, лишень останніми часами, коли заведено у них школу, декілька чоловіка з молодіжі почали змагатися проти лиходійних заходів волосного писаря і його патрона начальника і доводити громаді, що писар яко людина метка, лукава і двоєдушна не по правді здається на закон, часом дурить громаду вигадками, яких в законі нема. Але ж таких "протестантів" в Чорному Озері було ще вельми мало.
На лихо, писар був люблеником начальника, а сей не уважав на те, що писар в душі своїй запеклий ворог освіти селян, ворог всякої школи і всякого учителя, який хоч трохи не лиже писарської халяви.
На сей раз лякання бунтом і сикуцією зустріло, одначе, хоча й легенький протест.
— Ми не бунтуємо і проти начальства не змагались,— виступив молодий парубок Охрім Сергієнко,— наводити на нас сикуцію ні за що, ми просимо скликати громаду на пораду.
— По закону сього не можна,— твердив писар. Старшина, немов огню того, боявся слова "не по закону"
і сліпо йшов на поводі у писаря там, де писар говорив: "Так треба по закону". Тим-то і тепер він не хотів скликати громаду в справі, яка вже раз обговорена і добула собі громадський присуд в формі приговору, пересланого до начальника; і він приміркував собі перш за все поїхати до начальника в село Блискачівку і спитати у його дозволу і поради.
Начальник сказав ні те ні се, а насамкінець порадив: "Не бігти навзаводи, а підождати, заким прийде відповідь з губернії".
— Та що отеє з чорноозерцями — подуріли, чи що? — спитав він, ніби жартома.
— Бачте, Летючий отой, як налетів на село, так чисто розсобачив людей; дає вчетверо більше, ну люде за ним! Звісно, спокусливо.
— Гм!
Начальник почав гладити свою узеньку клинувату руду бороду і ходити з кутка в куток. Поміркувавши, він сказав Стуковенкові:
— Я тобі пораджу от що: не вертаючи до Чорного Озера, рушай в губернію, розкажи усе Євхиму Антиповичу і спитай у його поради.
— Так то й так, позавтрому я й вернуся, баритися нічого. Так ви дасте до його листа?
— Ні, листа не треба, писати тут нічого, словами ліпше усе перекажеш.
— Чую, добре.
— Скажеш, що я порадив тобі їхати до його. Старшина пішов.
Не минуло ще й двох годин після сього, як до начальника прийшов Ошкало з Сергієнком. Начальнику часто доводилося бачити Ошкала на громаді; він знав його яко людину розсудливу, спокійну, але завзяту і часом вспірскливу.
— А чого се ви? — спитав начальник.
— Та не з добра, пане! Не вам кажучи, вскочила наша громада в халепу, здавалося, йдемо по рівному, аж ось горбок, біля його копець, ми й беркиць!
Він розповів усе, що в сій справі діялося в селі, і насамкінець додав:4
— Отеє вже більш тижня благаємо старшину скликати громаду, а він водно не хоче, так ми до вас, скажіть йому нехай скличе.
Начальник насупив брови і відповів:
— Се все я знаю, але не можна мені нічого вам зробити; треба ждати, доки прийде відповідь з губернії.
— Так і старшина каже, а на нашу думку можна і не ждати.
— Що ж ви на бунт заходжуєтесь, чи що?
— Самі про себе бунтуємо.
— За бунт — дорога на Сибір.
— Цур йому, тому Сибіру, нехай він скисне, ми не проти закону, не проти начальства, а хто собі ворог! Бачимо, що діло негаразд, треба його полагодити, а писар та старшина не дають.
— Треба підождати, треба слухатись начальства.
— Чого ж його ждать; вже коли на те пішло, так все одно, хоч начальство і затвердить наді нерозважений приговор, а ми не пристанемо на Вакуленкові умови і контракту не підпишемо,— промовив Сергієнко.
— Хто се ми? — спитав начальник, строго дивлячись на його.
— Звісно хто, ми — громада.
— Ви од громади?
— Ні, ми від себе.
— Та як же ти смієш говорити за всю громаду? Га? По якому се? Чи тямиш ти, що за таке буває?
— Я ж що? Я, здається, нічого такого,— відповів трохи лякливо Сергієнко.
— Нічого? Материне молоко на губах не присохло, а він вже — "ми". Мабуть, тебе ще не вчили, березової каші не куштував.
— Бог милував досі і надалі сподіваюся на його ласку... Я швидше б в ополонку, ніж під різки.
— А коли суд присудить по закону?
— Все одно не дався б.
— Значить, ти бунтар, проти закону, га!
— Проти різок, та й за що ж закон взяв би під різки, коли я нічого...
— За те, щоб не баламутив людей.
— Я сього, паночку, ніколи й не думав.
— Ти й зараз передо мною просторікуєш так, як бунтар, я тебе з ока не спущу, я тебе під догляд урядника оддам.., Ідіть собі додому і не баламутьте людей.
— У нас до вашої милості,— озвався Ошкало,— є писана бомага.
— Писана?.. Хто її писав?
— Ат! Чоловічок один.
— Якийсь брехунець, п'яничка. Я не прийму бомаги, за тиждень, чи що, я сам буду в Чорному Озері, тоді й подасте, а тепер з богом марш!
— А що, дядьку! Чи сподівалися ви на таке? — спитав Охрім Опікала, вийшовши з хати начальника.
— Говори ж...
— Мабуть, Наймитенко добре мазав колеса.
— Мабуть, не без того, а може, й ні, хто його вгадає: бач, Летючий каже, що до сієї справи примазався і Ворона, а він начальник над отсим...
— Еге! Так от воно що! Тим-то зараз і бунт, і різки, і всякі похвалки.
— Еге ж! Ворона скрутить діло, се я бачу добре.
— Недобре... Та є, дядьку, такі, що й Ворону скрутять, як треба буде.
— Звісно, є, та де вони? Піди шукай...
— Будемо шукати, язик до Києва доводить.
Коли Ошкало і Сергієнко, вернувшись до свого села, розповіли про свою невдачу, Летючий притьмом радив їм їхати в губернію до головного начальства, до князя Пугача.