Націоналізм

Сторінка 9 з 84

Донцов Дмитро

Всі ці безконечно наївні роздумування були для нашого провансальця аксіомами. Це ж про нього сказав Ґете:

"Was braucht er in die Ewigkeit zu schweifen, Was er erkennt, lasst sich ergreifen."

І в цьому погоджувався позитивіст з провансальцем. Чого не можна було схопити змислами, те для них, як та "воля", не існувало, то був забобон. Цей забобон ставав головною причиною всього лиха. Іґнорація, неуцтво – ось головні прокляття людськости. В області біології було неуцтво причиною холери та інших пошестей, надмірної смертности, недуг; неуцтво ж стало причиною всіх соціяльних лих, починаючи від війни й соціяльного визиску і кінчаючи на національних сварах. Те, що можна було "схопити" (ergreifen), – людський добробут – було ідеалом, а осягнути його можна було систематичним використанням здобутого через науку знання й опанування природи. Всі соціяльні недомагання можна було вилікувати через піднесення опертої на науці зовнішньої культури, яка визволяє людськість з нужди і турбот. Соціяльна проблема стала проблемою удосконалення матеріяльного стану суспільности через науку.

Те саме знання мало принести щастя не тільки в соціяльні відносини, а й у національні, неуцтво було причиною і національних свар, де діяв "незбагнутий" афект, що не хотів нічого знати про закони логіки. Разом з Боклем, наші націоналісти думали, що "найбільшим противником нетолеранції", як і всіх афектів, які роблять пекло з людського життя, "є знання". На його думку, лише "поширенню знання" завдячуємо ми, напр., скасування інквізиції, цього "найбільшого лиха, яке знала людськість"[5-1]. Чому ж завдяки тому самому знанню не удалося б людськості запровадити рай і в міжнаціональні відносини? Таж supremus motor душевного й суспільного життя є всесильний інтелект! – твердили вони.

Ця теорія була так спокуслива для всякої демократії, вимагала від неї так мало, була так до вульґарности проста, що її моментально прийняло за свою ціле українофільство минулого віку. Українофіли теж були "націоналістами", але без галасу. Причиною міжнаціональних ворожнеч були для них не вічні закони конкуренції між расами, не перенесена зі світу органічного до надорганічного боротьба за існування; причиною національних свар була умова відсталість, боротьба ідей, а головне – непорозуміння. Ніщо іншого, як непорозуміння, іґноранція, неуцтво, брак культури були й причинами, чому людські раси від тисячів років нищили одна одну. Аби цей "ненормальний" (і образливий для "нашого культурного віку") стан усунути, треба лише "науково обґрунтувати" ідеал людськости, треба тільки відчинити очі гнобителям і гнобленим на цю ненормальність, і все буде гаразд! Гноблених – відівчити від їх "шовінізму", гнобителів – від фальшивих ідей імперіялізму, і одних, і других – від національного засліплення. Яким способом? – Очевидно – освітою, переконуванням і пропаґандою ідей вселюдського братерства... Розумних причин до ворогування між націями нема, це ворогування підтримує лише жменька пануючих ("царів та панів"). Історія – це вічний поступ вільної думки, стале поборювання "забобонів", повільний шлях до тріюмфу розуму над афектом і волею, над всім, що темне, "не збагнуте", зачіпне й фанатичне, – що загачує людськості шлях до землі обітованої, – думали вони.

Розцвіла в нездоровім повітрі уярмленої нації, ця ідея неподільно запанувала над поколіннями нашого ХІХго і початку ХХго віку. Не було такої течії, від крайніх лівих до крайніх правих, де б ця ідея не панувала таким чи іншим способом. Спершу в першій ясній і скристалізованій програмі українства ХІХго віку, – у кирилометодіївців. Вони признавали, справді, що Україна була "розп'ята і замучена" її противниками, і але, приписуючи їй власну забудькуватість і великодушність, твердили, що вона "не пам'ятає лиха", "готова простити їм усе" і навіть "проливати свою кров" за ворогів, як тільки тамті "просвітяться" і пізнають свої "помилки". Чужий імперіялізм на Україні був для "братчиків" явищем анормальним, причиною його була іґноранція. Треба її було розвіяти, "прокинутися зі сну і дрімоти" та "викорінити з своїх сердець безглузду ворожнечу" до інших народів, і на слов'янській землі настане спокій.

Це не був ляпсус. Це було глибоке переконання методіївців. Вічний гін народів до експансії не був для них іманентний поняттю нації, як, напр., іманентне поняттю газу стремління заповнити всяку порожнечу; ворожнечу між народами уважали вони чимсь штучним, прищепленим народам "царями і попами на загальну погубу", як у своїй незрівняній демократичній мові висловлювалися методіївці[6-1]. "Розумні" причини – в світі фізичних явищ, і "розумні" аргументи – в світі надорганічнім, вони лише керували всім довкола нас, вони ж мали перемогти всі "темні" сили, що стояли на дорозі до царства чистого розуму.

Коли методіївці були перші, що зформулювали ці ідеї, то найзавзятішим їх популяризатором став М.Драгоманів. Вирослий в отруйнім оточенні російських патріотів, переконаний російський державник, релятивіст і еклектик з голови до п'ят, gente Ruthenus natione Russus, як назвав його Франко, – з приємністю вхопився він за тезу, так вигідну і так зрозумілу для кожного провансальця. На його думку, "сварки" між народами пояснюються лиш тим, що люди є "нерозсудні". Тепер цих "сварок" є менше – (шкода, що Драгоманів не дожив до наших днів!), але коли в давнину їх було більше, то це пояснюється, на думку професора, людською іґноранцією: "Коли люди були менше розумні, ніж тепер, то між різними народами були часто сварки. І народи жахались один одного або ворогували поміж собою от так, як, напр., кінь жахається верблюда, або собаки ворогують з котами, і т. д."[7-1]. А звідси ясний для кожного драгоманівця висновок: як людському вихованню удалося погодити кота з псом, так повинно удатися привернути й мирне співжиття різних рас. Над тим, чи це завдання так легко виконати, як помирити верблюда з конем, чи, напр., лиса з курми, або вовка з телям, – над цим правовірні драгоманівці не задумувалися, бо таке ставлення питання перекидало б догори ногами ціле їхнє відчування світу, в якім priusом мав бути розум, а не від нього незалежні інстинкт та воля.