Тут два світогляди! У наших "революціонерів", що, як той мужик, бачать лиш те, що можуть намацати, зачисляючи решту до "метафізики", зусилля мусить мати "реальні наслідки" – нарізку двох нових десятин, зменшення податку або урядову субвенцію; коли цього нема, вони відкидають боротьбу. Плоди, які збиратиме не нинішнє покоління, – це фантазія, а ідея, в ім'я якої борються за це, – нікчемна ідея. То "царство не від світа цього"; це фантастична держава "милостію Божію"; це є щось "окультного і непотрібного". Мільорд (з того самого роману) промовляє до сера Р.Кезмента: "Я певний того, Роджере (що нас подолають)... А одначе, не зважаючи ні на що, щось вийде побідним з цієї боротьби, це щось є душею Ірляндії. Вона вже завмирала, вона вже гинула... Наші ліберали волочили її по англійських зібраннях. У безплідних парляментарних базіканнях... стратила вона культ твердого чину, що визволяє і відроджує"...
Це "щось", та "душа" народу – це була абстракція для нашого "Bauer"a, який "не їсть того, чого не знає"; для якого безсмертним було лиш "тіло". Цінністю для нього є намацальне, "мінімальніше". Вічна воля, "species" нації, що осущається століттями, зусиллями кількох ґенерацій, що стоїть понад добробутом і щастям одиниці й народу, над "тілом" – того не визнає демократ, ліберал, соціяліст, а передусім плебей, для якого порожній звук боротьба за ідеал.
Нема нічого дивного, що ця точка погляду не давала змоги нашому демократичному народолюбству зрозуміти противника, ані його ідеології, ані метод діяння, ані мети. Він усе мірив своєю провінціяльною міркою. Позбавлений всякого почуття агресії, він не може собі уявити, щоб це почуття було моторовою силою й у других. Тому то він вірить, що треба лиш погодитися щодо головних засад, а тоді зникнуть причини спору. Тому він усе блукає, мов у тумані, в політиці противників, впадаючи то в одну несподіванку то в другу. Признається один матокантний провансальський "революціонер": "Ми, українські соціялдемократи вихолостили марксизм. Ми вірили в його життєву, творчу силу", але засвоїли з нього лише "одну його половину; об'єктивний хід подій". "Ми прийняли з його тільки те, що може він нам дати незалежно від нашої волі, від наших прагнень; – механічний розвиток соціяльних відносин; не маючи самі жагучого, удважного прагнення, знищення, в самих його основах, в самім його ґрунті, капіталу, ми й другим не вірили, не розуміли їх", Соціяліст думав, що треба "нам" прийняти "засаду" противника (совєти) і "сама собою спинилась би війна з російською радянською владою". Твердження, що бажанням Росії є панувати над нами, "буржуа" уважав вигадкою людей перейнятих "націоналістичною фразеологією". Що противникові ходить не о принцип, а лише о владу; що він стремить передусім до "знищення", – що в боротьбі нашій панує не розум, а інстинкт, – то було китайською грамотою для наших сантиментальних провансальців[172-1]... Дикун, як каже Спенсер, є цілковито під впливом безпосереднього вражіння від явищ, які закривають перед ним уявлення про будучі приємності або неприємності. Таким був і наш дикун, і тому він цілковито піддався впливам чергової деклярації, обіцянки Троцького (Ліґи Націй), програми договору, не зважаючи на дальший зв'язок явищ, на внутрішню, незалежну від заяв, логіку подій, на не заявлені, а правдиві мотиви дій. Звідси не тільки вже згадане органічне невміння зрозуміти політику противника, але й вічний перехід від надій до зневіри, політична гістерія[173-1].
Не розуміючи противника (що було конечним для самої можливости змагання з ним), вони ще менш розуміли масу, той звеличуваний ними нарід. А це ще більш унеможливлювало їм боротьбу. Засада, що правдивим двигуном історії все є незначна меншість, яка несе масі свої ідеї (інша справа – від чого залежить прийняття тих ідей масою) – ця засада була цілком не до прийняття нашому демократизмові. Сантименталький культ народу не позволяв "накидувати йому свою волю", відкидання волевого чинника не позволяло йому розвинути належно відпорну силу нації. Глибшою причиною цього пересадженого "народолюбства" був брак віри в свою правду і в свої сили. В боротьбі зовнішній цей брак віри в волеву сторону людської психіки привів до шукання порозумінь з ворожою силою, замість опиратися їй; у відношенні до власної нації – це привело до безперестанних хитань і числення з "настроями маси"; до ослаблення, до занику тих функцій, без яких усякий керуючий осередок нічого не вартий.
І тут знов початок дав Драгоманів. Він досить пасивно ставиться до спору між москофілами й українофілами: "Чи розділимось і ми (писав він) на твердих і м'яких, куди нарід наш сам схоче піти, те й буде". Він був проти "архиєрейського духа" в партії і проти "якобінства", розуміючи під тим активне накинення своїх ідей масі. В своїй плебейській пошані до маси він навіть радив "залишити кожному... кандидатові поставити свою програму в згоді з його виборцями" (sic!). Він ніколи не є певний і не бачить "нізвідки, щоб більшість народу була тепер за нас", а без цього акція для нього неможлива. Але навіть і "деспотизм більшости" зовсім "не є його ідеалом". Недовір'я до творчої ролі діяльної меншости досягає в нього того степеня, що він протестує проти назви одного симпатичного йому часопису "Волею", бо "Воля" можуть зрозуміти, не тільки як Freiheit, а й як Wille, а це вже "якобінство" і "деспотизм"! – Але з цією своєю наївною наукою він – у своїм підсвідомім Я – був у розбраті: він зве себе "старим анархістом"прудонівцем, чи не одиноким на всю Европу, де "якобінські люди пішли скрізь" і навіть "жалує чому не родився деспотом... був би мав більший вплив на цілий ряд молодих поколінь"[174-1].
За це ще докоряв Драгоманову Франко. Драгоманів, на його думку, "не злучив в одну органічну цілість думок специфічного російського хлопофільства... На його думку суспільність – це власне тільки продукт робочих, в нашім краю хлопських мас. Переважно білоручки в нього, як і в більшості російських соціологів тієї доби, ідентифікуються з експлуататорами і п'явками народу... Невідродний росіянин, він все стояв на вірі в якусь містичну "волю народа" і його вроджену інстинктову здібність до осягнення "правди" в суспільних відносинах. Їй, народній масі і треба було лишити "будову нового ладу". Він за вузько розумів поняття суспільности, за низько ставив вагу і ролю інтелігенції"[175-1].