І навіть ціле його так зване европейство, яке протиставляв він російському бунтарству, було в суті речі протиставленням російськоліберальної "постепеновщини" – ідеї всякої революції, якій не чужа була й Европа. Він протестував проти агітаційного тону політичних брошур і картав Марка Вовчка за її "українські бунтарські проклямації"[130-1]. Отже драгоманівщина була "подібна" до Кулішевого "державництва", яке протестувало проти всякого нарушення "ладу", хоч би й чужого, хоч би в ім'я національної ідеї. Він властиво не мав ніякої національної політики, бо завше застерігався якнайвиразніше, що при означенні головних ліній української політики треба виходити не з інтересів нації, лише одиниць, кляси або провінції. Так само він скептично ставився до унезалежнення Ірляндії, бо вільна Ірляндія "кривдила б" ульстерців; так від'ємно висловлювався і проти можливого прилучення угорської Руси до України, бо вона не зв'язана з нею економічними інтересами[131-1]. За рідну школу змагався він, виходячи "з педагогічного, а зовсім не з національного принципу"; за автономію знову не з національного, а з погляду засад децентралізації, і т.п. Скрізь і завше старанно ховав національний момент. Нація в нього не була підставою жадної політики. На її місце вступала "демократія", "одиниця", "народ", який мав перемогти не виявленням "націоналістичного" афекту, лише – пропагандою і просвітою!
Ці думки були лише публіцистичним перелицюванням проповіді наших КирилоМетодіївців, що знали також лише мирні засоби – виховання молоді й освіту; які думали перетворити Росію Миколи І. в оперту на рівності і братерстві Федерацію Слов'ян.
Розвинути ті самі думки припало на долю учня Драгоманова, другого професора, який домінував над думками офіційного українства аж до 1918 p. – М.Грушевського. Автономію України (яка, звичайно, є "спільний інтерес України і всієї Росії") треба здобути (в момент революції!) "з можливим спокоєм і розвагою". Найважніше в світі, щоб автономія здійснювалася "не прихапцем, не серед боротьби, не в розпалі змагань"[132-1] (пор. драгоманівську "постепенність" і осудження "фанатизма"!). Це тим легше осягнути, що деякі з українських постулятів "безсумнівні для всякої, просто тільки гуманної і культурно настроєної людини"[133-1]. Треба було її в тім лиш належно переконати, – боротьба була не потрібна... Людині з цими поглядами довелося стати на чолі революційного українства. Його думками жило ціле офіційне українство, почасти живе (вже не як офіційне) й досі. Українство мало перемогти своєю "внутрішньою ідейною правдою", як думають про свою ідею квакери і духобори. "Ідейне" українство (між 1905 і 1914) на Наддніпрянщині вірило, що коли в світі ще панує "кулачне право", то це забуток старовини, який треба знищити, а не самому ним послуговуватися. Є два націоналізми – "добрий" і "недобрий", "поневолених і пануючих". "Націоналізм перших – ворожий насильству... є творчий і поступовий. Націоналізм, що виступає в імені пануючої нації – виявляється в подавленні всякої іншої нації, спочиває на праві сильного"[134-1]. Отже завданням українського націоналізму ("поступового") було побороти "внутрішньою ідейною правдою" – насильницький націоналізм, при чому завданням "поступового" націоналізму ніколи не може бути "підривати взаємне довір'я" між обома націоналізмами, ані опиратися на "праві сильного". Українські ідеї властиво є до прийняття для всякої "дійсно поступової людини в Росії", для "дійсно державно мислячих" груп, спершу – царських, потім – комуністичних[135-1].
В таких обставинах було б злочином "углубляти національний антагонізм, шукати принципіяльного оправдання шовінізму"[136-1]. Точка погляду, що стояла на засаді конечного конфлікту обох ідей, тодішнім міщанським українством відкидалася принципіяльно, уважалася "помилковою і шкідливою". Думки, що українство "має свого ворога майже в цілій політично активній російській суспільності", п'ятнувалися як зрада української справи, що шкодила її правильному розвоєві[137-1].
Оскільки чужа була такому українству психологія непримиримої активности, найліпше свідчить спосіб, яким вони опростачили Шевченка. Революціонізму його творчости ніхто не заперечить. І ось в інтерпретації провідників українства XX віку, "здебільшого не з помстою (борнею – Д.), а з милосердям єднається правда Шевченка". Пристосований до духового рівня гуманного семинариста, "лагідною істотою з масляничною гилкою всепрощення"[138-1] являється нам Шевченко, як ті методіївці, які хотіли "ворогів тисячолітніх" обняти. Вороже за його революційність, відноситься до Шевченка й угодово"державницька" політика. Для українського "радянства" (від Київської, чикаленківської "Ради", 19051917) не боротьбу мало стрінути українство з боку своїх противників, лише "привітання". Розуміючи національність як тільки культурноплемінну єдноту, "радянці" не могли знайти "в цілій всесвітній історії... ані одного прикладу, де... боротьба між народами базувалась би виключно на тім, що вони належали до різних національностей"[139-1]. Між українською нацією"господарем" і її паразитом (Росією) могла бути національна "пікіровка", але про "національне порізнення або антипатію... не могло бути й мови". Українська справа була справою "чистокультурною", і, значить, вимагала "культурних" способів свого розв'язання. "Кожний скаже, що коли учитель і школа говорять не однією мовою, то це абсурд"[140-1], так само коли суддя не розуміє підсудного. Як справа чисто розумної доцільности (а не почувань і сили), національна справа могла, і повинна була, знайти розв'язання шляхом угоди, для тих "політиків".
Це був реґрес, навіть у порівнянні з Драгомановим, бо політику "радянство" зовсім виключало. Тут Україна була "одна з галузок російського народу, що й далі хоче брати участь у загально державному житті Росії в напрямі до спільного блага всіх народів, які живуть під крилами двоголового орла"[141-1]. Нема нічого дивного, що в такім заложенні, всяка насильна зміна status quo або пропаганда використання відповідної міжнародної ситуації уважалася за злочин супроти "демократії", що відриває її від служення "правдивим" інтересам українського народу; ці ж, в переддень світової катастрофи, полягали на виборах до галицького сейму і на Просвітах. Нема нічого дивного, що вірна своїм засадам, ця демократія, після вибуху війни в 1914 p., стремління використати міжнародну ситуацію для національного визволення нації проголосила "провокаційними впливами", і ще раз задокументувала готовість виконати "свій громадський ооов'язок супроти Росії"[142-1]. Під час революції – головною задачею "буржуазного" провансальства було боротися з "демаґоґічним лозунґом самостійности", що висунули "невідповідальні" елементи, "позбавлені мудрої поміркованости і широкого (?!) розуміння національно державних завдань". Головне треба було "уникнути докору в самочинності", в "захватнім" способі акції[143-1]. Найстрашніше для них було, коли "рівний і спокійний" націоналізм ставав "бурливим і пристрасним", бо тоді ставав "явно небезпечним". "Проти цих небезпечних (для кого?) сторін націоналізму, проти його виключности і еґоїзму, – казали – треба поставити ідею справедливости, ідею загальнолюдських ідеалів і етичних норм (цілий асортимент помадкових провансальських "ідей"!), які цілком слушно М.Драгоманів, ідейний провідник українства, ставив вище всіх націоналістичних претенсій поодиноких народів"[144-1].