Націоналізм

Сторінка 12 з 84

Донцов Дмитро

Ані тих сумнівів, ані цього скептицизму (бодай в такій мірі) не знав той, хто визнавав шопенгаверівську qualitas occulta, "волю", за головну самостійну моторову силу в історії, яка творить "з себе самої" (aus sich heraus), як казав Геґель. Але для наших провансальців існував лиш видимий світ феноменів, окремі тіла, доступні нашим змислам. Ці тіла творили "одне з місцем, на якім знаходилися і до якого були прив'язані, або, коли рухалися, то якоюсь причиною зовні". А роли цей рух (як, наприклад, рух плянет) "відбувався не на ділання ззовні, то все ж він був залежний від точно усталених законів", конечних і незмінних[29-1]. Аналогія з соціяльним життям була така близька і така зваблива, що ж дивного, що в нас це життя розуміли стаціонарно? Припадкові хвилеві відносини між різними феноменами суспільного життя уважалися за сталі, як, напр., статистичні цифри даного моменту, дані взаємовідносини сил між окремими націями, тощо. Ці відносини були усталені раз навсе, а коли й підлягали змінам, то й зміни могли відбуватися лише в стисло приписанім темпі й порядку, до якого як людина, так і нація повинні були пристосуватися, а не накидати їм свій шлях.

Знаряддя в чужих руках, з надломаною волею, покоління минулого віку ішло в напрямку найменшого опору: з браку здібности чинно втручуватись у життя, формувати дійсність за власною вподобою, воно для виправлення своєї безсилости, накинуло дійсності цілий ряд "законів", менше або більше "вічних", менше або більше фантастичних, за якими стояла так звана "залізна конечність" історії. Для нації, що хотіла вільно розвиватися, її провансальські провідники на кожнім закруті встромили стовпи з "осторогами" і заповіддю кари за неперестерігання "законів". Хто хотів жити й рухатися, мусів цим "законам" коритися. Правда, ті "об'єктивні, емпіричні" закони ніби суперечили виведеним дедуктивне "законам розуму", але хаотичний мозок провансальця дуже легко перескакував через цю суперечність (як і через багато інших), бо коли багато з "об'єктивних" законів були й "розумні", то чому "розумні" не могли стати "об'єктивними". І чи одні, і другі не були відкриті тим самим людським розумом?

Так національна воля, і без того річ сумнівна для драгоманівців, дістала нові кайданки – "закони" соціяльного розвою, яких не вільно переступити, не наражаючись на славу неука або "ідеаліста". Найбільш консеквентні просто переносили фізичні засади до соціології. Однією з цих засад була вже згадана засада "енергетичного імперативу". За цією засадою відносини між народами мали урядитися так, щоб при їх усталенні і плеканні зуживалося якнайменше енергії. З цієї точки погляду, очевидно треба було якнайбільше затіснити відносини між націями. Отже в програму такого національного "енергетизму" входило між іншим, водностайнення мови, далі – знищення мит, мир за всяку ціну, по можливості знесення міждержавних кордонів, або бодай не "штучне" збільшення вже існуючих, та інше. Другим таким "законом" була конечність зрізничкування націй для більшого гармонійного розвитку "цілости", яку муситься, очевидно за всяку ціну, зберегти ненарушеною "Кожний нарід, відповідно до свого темпераменту, клімату та продуктивности своєї країни, вносить свою відмінну від інших частину до загальної культурної скарбниці й саме та ріжноманітність в творчості робить можливим витворення одної гармонійної цілости"[30-1], – писав предтеча маркерського національнонівеляційного соціялізму, і цю думку міцно засвоїли в нас. Кожній нації дозволялося виявляти свою особистість, але лиш наскільки це йшло на користь "гармонійної цілости" і не суперечило "енерґетичному імперативу". Утримання власної армії, уряду і державности – було з тієї точки погляду люксусом.

Може, ще важнішим "законові" був "закон" історичного розвитку, що інакше звався "духом часу". Покликаючись на обидва ці – однаково туманні – "закони", колись Карл Маркс проголосив австрійських слов'ян (з малими вийнятками) "додатком" до німецької або угорської націй Виявлення їх волі в напрямку протилежнім до аспірацій великих народів, таврувалися як контрреволюційні", що ідуть в поперек "історичному розвиткові", і тому були гідні осуду. Кількадесят років потім такі самі змагання "російських" націй також таврувалися кремлівськими і нашими учениками Маркса, як контрреволюційні" і "суперечні духові часу".

То знов таким "залізним" законом проголошувалася еволюція державних форм у напрямку загальної амальгамації, стоплювання малих народів у великі політичні громади. Хвилеву рівновагу європейських держав по віденськім конґресі 1815 року перестемпльовано у "вічний" закон, який, очевидно, ішов не в напрямку творення нових держав, лише в напрямку скріплення існуючих держав левіятанів. Хто пережив цю добу, іще перед першою світовою, перед турецькоіталійською і балканською війнами, той пам'ятає, яке "згіршення" серед фарисеїв існуючого стану посідання викликало відділення Норвегії, і як соціялісти, особливо ж російські, доводили всю "абсурдність" цього кроку для самої ж Норвегії та неможливість робити з того "вийнятку" правило... Многі йшли ще далі і проголошували, що новітній тип, до якого стремить держава, це держава національностей, що, отже, гасло, кожній нації осібна держава, є "ненауковою" утопією.[31-1]

В характері "законів", що мають регулювати співжиття між націями були, розуміється, і так звані закони господарського розвою, які нібито вимагали побільшення, а не зменшення господарського терену, обнятого однією державною організацією, і інше. Тому, коли наші "націоналісти" хотіли якось обґрунтувати свої "моветонні" домагання (їх конче треба було доказувати!), то вони так само покликалися на всілякі "закони", що їх обов'язані були визнавати і їх противники. Так, напр., коли українські соціялісти відважилися піднести невинне гасло автономії, то на це не вистачало за документування волі нації на осібне існування, треба було доводити, що "економічна децентралізація тягне й децентралізацію політичну" та що процес демократизації державного ладу (слово "процес" мало хахрактер чогось містичнонеминучого!) вимагає децентралізації законодавства, адміністрації, судівництва", та що "в інтересах розвитку продукційних сил" автономія України конечно потрібна, їх противники, знов же, доводили так само незбито, що "розвиток капіталізму нищить із неминучістю національні індивідуальності"[32-1]. І ніхто з тих, що сперечалися не зауважив, що інтерпретація тих "залізних законів" для кожної поодинокої нації, ширша чи вужча, залежала виключно від енергії, з якою вона, не журячись жодними "законами", заявляла своє право на існування.