— То є дуже файно! — й Василинка ступила на ґанок услід за офіцером.
Дружки лишилися на подвір'ї. Корнелія не встигла ні злякатися, ні почервоніти, як почула через поріг:
— О! Я шукаю свою дружку, а вона собі з паном-товаришем офі-і-іцером жартує!
Василинка зробила наголос на букві "і", і слово вийшло довге й поважне — "офі-і-іцер".
Офіцер почергово дивився то на дружку, то на молоду, а потім розвів руками:
— Я знав, пані молода, що вам буде приємно так несподівано побачити тут панночку…
— Корнелію, — одночасно промовили обидві, й усі троє натягнуто засміялися.
— Чи не скоїла чого тут без мене моя пані дружка, пане-товаришу офіцер, — Василинка знову робила наголос на "і", — що ви так ретельно опікуєтеся нею?
— Ні-ні, просто ваше весілля співпало з деякими нашими операціями. Ото лише й усього. А ми повинні захищати невинних. Так що пробачте: служба.
Офіцер знову дивився в очі Корнелії, ніби намагався сказати лише щось їй одній.
Вона опустила погляд.
Василинка, не довго думаючи, стала перед офіцером, побожно склавши перед грудьми долоні, неначе збиралася молитися до образу:
— Просили тато-мама, і я вас дуже ґречно прошу, аби ви були такі ласкаві прийти до нас завтра на весілля.
Ступила крок до офіцера й Корнелія:
— Просить пані молода, і я вас дуже файно прошу…
У КОМОРІ ГУСТО ПАХЛО весільними наїдками.
З дерев'яних корит ошкірювалася буженина й салтисони;
прив'язані до бантин будзи овечого сиру звисали з-під стелі;
в пузатих бочках чекала свого часу квашена капуста з опеньками;
а на дерев'яних полицях упереміш із бербеницями з гуслянкою й ґарцями зі сметанами темніли круглі боки медівників і пампушок, фаршированих сливовим повидлом.
Під лавками звивалися підгорілі завиванці,
а з глиняних мисок поблискували масні холодці.
Корнелія, обіперта на бочку із солониною, слухала Василинку.
Василинка сердито виказувала притишеним голосом:
— Ти розумієш, що нам буде, якщо хтось усю цю брехню розкриє?!
— Але ж я не мушу йти з тобою до вінчання до церкви й не мушу сидіти за весільним столом! Можу прикинутися, що мене зурочили, й не показуватися на люди ціле весілля. А як хтось захоче перевірити, чи я не втекла, то я є тут, лежу наврочена… воду можна відгасити…
— Добре тобі говорити, Корнелю, — дещо примирливо сказала Василинка. — А те, що сторонські люди прийдуть із молодим, ти подумала? Боже борони, ще щось заколотиться, то вони втечуть і забудуть, що молода ся лишила без молодого. Я не знаю… Ти мені хоч і товаришка була, але тепер хочеш таке від мене, що я не можу. Я й так признала в тобі дружку. Ти не знаєш, як мені було, коли Гаврило сказав, що ти в нього в хаті, а з тобою — емґебісти…
— Василинко… — нарешті відважилася й Корнелія. — Я розумію, що прошу велике, дуже велике, але ти одна мене можеш вирятувати. Тато тобі не відкаже. А я тобі не забуду.
Тобі я брехати не хочу: так, я вийшла з лісу. Але вони точно не знають, що це я — та, котру шукають. Через день-другий будуть знати. А поки що ні. Нас хтось зрадив. А тебе колись буде мучити совість, що ти могла помогти мені.
— Я вже помогла, — перебила Василинка.
— Помогла. Нічого не кажу. Але твоя поміч буде до сраки, як завтра повезуть мене в тюрму до Станіслава й там закатруплять, а ти поїдеш у свою Бессарабію радуватися своєму життю.
— Ти думаєш, мій тато такий простий, що не здогадається?
— Через те, що він у тебе не є простий, він, може, якраз і погодитися. Усі знають, що він надвоє ворожить. Як він мене продасть, колись люди йому згадають. Не завтра, то хоч через роки, а згадають. Не всі люди забудливі. Є й пам'ятливі.
А ці мене не посміють зачепити в хаті твого тата. Якщо він мене признає на весіллі своєї доньки, значить, він у мені впевнений. Ті на весіллі не будуть чіплятися, навіть коли б хто щось і пікнув, їм твій тато ще згодиться.
— Що ти мене пужаєш {{ Пужати (діал.) — лякати. }}, товаришко?
— Я не пужаю, Василинко. Я розказую, як воно в житті буває.
— Звідки ти в двадцять років можеш знати, як буває?
— Я не знаю, як буває, але думаю, що буває саме так…
* * *
КОРНЕЛІЯ СИДІЛА за кухонним столом і мовчала.
Мовчав і Богдан, переставляючи перед собою сірникові палички.
За вікнами починало світати.
— Мамо, а далі?..
— Далі… А далі, через день з молодими й весільними батьками я в ролі старшої дружки поїхала вантажівкою в Бессарабію, в Кельменецький район, звідки був родом Василинчин чоловік. Земля йому пухом, не нажили довго, лиш два роки, втопився, сердега, в Дністрі, а Василинка по тому забралася назад у Старі Кути.
А тоді… Коли весілля сідало на машину, підійшов до мене офіцер, що був у них старшим, відкликав убік, знову взяв за підборіддя й сказав: "Чує моє серце, що тут нечисто, але не хочеться хорошій людині весілля псувати. Та й ти якась така… Подякуй Федунякові: заступився за тебе, й лише задля нього я не зробив з тобою того, що повинен робити в сумнівних випадках. Так що будь здорова, чорноброва. Може, ще зустрінемося".
Поїхала я з молодими, лишилася в них служницею… А далі ти знаєш: твій тато забрав мене до себе в Чернівці. В шістдесятому ти народився. В сімдесят третьому тато помер від інфаркту. Отак і життя минуло.
— Ось чому ти у свої гори ніколи не навідувалася! Це ж рукою з Чернівців подати до Брустурів. А казала, клімат шкодить…
— Вчора я зрозуміла, що даремно.
— Мамо, а що було вчора? — несміливо запитав Богдан, намагаючись дивитися на матір з-під лоба.
—… Наздогнало минуле… Вчора мене наздогнало минуле: вчора ми з тобою очі до очей зустрілися з Коляєм.
— Із Коляєм?! — подив сина був такий непідробний, що він устав зі стільця й знову сів.
— Так… Із Коляєм… Із високим худим чоловіком, в якого родима пляма на правій щоці, а права рука без великого й вказівного пальців.
— Коли це було? — тихо запитав Богдан.
— Коли я зомліла. Може, й добре, що зомліла, бо не знаю, що було б, якби була при пам'яті.
— Ти думаєш, мамо, коли б ви учора впізналися, ви не могли би порозумітися?
— Твій тато колись за пляшку горілки виробив мені документи, що я в Кельменецькому районі народилася. Тим я й обрубала свою пуповину остаточно. З людьми спілкувалася мало, язик тримала на припоні. А після таких переживань змінилася я дуже — впізнати мене зараз дуже важко. То й добре.