Господи, за що ти так караєш тоді, коли кари не сподіваєшся? Чим я так прогнівила тебе, Господи? Недоношеним до вівтаря дівоцьким вінком?!
А коли б мене були вбили чи зґвалтували ті, не наші, — це було б угодно тобі, Господи?
Коли б я вмерла, так і не спізнавши навіть такої дрібки радості, ти був би щасливий?
Але ж я спізнала цю радість з тим, з ким хотіла.
Хіба тобі цього мало, Боже?
І враз страшна думка забилася в скроні: а що, як він пішов привести емґебістів?! Купити собі життя її смертю?!
Ні, все що завгодно, лише не це. Дала би голову на відгин, що Коляй на зраду не годен.
А це хіба не зрада?! Не більша зрада від будь-якої іншої? Якої ще зради треба, коли вона мало не їсть траву від нерозуміння й болю, а вони десь, може, зараз миють їй кістки чи дають ногам поля на Буковину? Хіба вона була б тягарем у дорозі? Та вона на собі винесе ще будь-якого хлопа!
А може, Коляй піддався отому бессарабіянинові "Грибові". Але ж і "Гриб" розумний: знає, що йому місця в горах нема. Він мусить іти в свою Буковину. То чому погордував Корнелією? Він її не перший раз знає, хіба вона коли його лишила в трудну годину?
З усієї сили трималася руками за жухлу траву, неначе за власне волосся, й підвивала зраненою звіриною.
їй іншого виходу не було: або чекати облавників, або пробиратися на ту осоружну тепер їй Буковину.
Але як? Скоро сонце стане в полуднє.
…ЗА ДЕНЬ КОРНЕЛІЯ пройшла троє сіл.
Перше село минула, не заходячи в жодну хату: не мала би сили ані брехати, ані чинитися, що справді кличе на весілля.
Била суху порохняву дорогу між горами й думала, думала.
Людей траплялося мало: хто городи копав, хто в полонинах отаву косив. Хіба що діти йшли від школи, то кричали навздогін: "Весілє, весілє, а дід бабу віддає".
Дивилася собі під ноги й чула, як одна-єдина думка свердлить мозок: чому вони її лишили, не сказавши ані словечка? Утекли, як останні боягузи? Хіба вона їх на ланцюгах тримала? Як можна було так зробити з нею без попередження?
Зупинилася на третьому селі. Ґаздиня, що дала ночівлю, була мовчазною старшою жінкою з глибокою складкою впоперек чола. Корнелія сподівалася, що вона не розпитуватиме ні про що. Але пані Ксеня виявилася занадто цікавою.
Як лише повкладалися спати, господиня заговорила в потемках без перепочинку:
— Чуєш, дружко, а що, той Федуняк віддає доньку туди, у Волохію? Не могли знайти свого, гуцула? Таже Федуняк колись був ґазда на всі гори, а таке дурне позволив дівці! Кажуть, що тоті бессарабіяни — страшенно скупий народ, а їх жінки дома лиш у чорних спідницях ходять і з головами, перев'язаними білими рушниками — намітками. Не знаєш, то правда?
— Не знаю, — сонно відповіла Корнелія.
— А що, молодий уже тут чи ще має приїхати з долу? А то правда, що Федуняк аж дві свині на весілля ріже? Якось-то казали, що Василинка проколола ногу на дріт іржавий, то мало не затроєння крові мала, що вже весілля могло ся перенести. Видко, загоїлася їй нога.
— Загоїлася, — в тон повторила Корнелія, прикинувшись, що спить.
Тим часом сон покинув її остаточно.
Де той Федуняк, а де ця Ксеня, — а все знають люди без поштаря!
То вона хоче пройти непоміченою через пів-Гуцулії? І щоби ніхто не впізнав Корнелію Данилюк із Брустурів, що пішла до лісу в ніч, коли облавники підпалили батьківську хату разом із трьома лісовими опришками, що вечеряли в них удома?! Вона якраз була в виходку, коли почула стрільбу, та так там і пересиділа до ночі, поки не втекла в ліс.
Але ні! Хто її може знати зі сторонського люду? Лиш ті, кому вона послання своїх провідників носила. А їх уже більше нема, ніж є.
А хто лишився невбитий і невивезений — затаївся як щур під підлогою. Такий не викаже. Ні, вона викрутиться.
— Пані Ксеню, — сказала вранці, поправляючи у дзеркальці весільний віночок і шкіряні пейсики на кептарі, — в них там, у Бессарабії, свої звичаї, у нас — свої, але бере волох Василинку — то й добре. Він по-нашому говорить. Значить, наш чоловік. А Федуняк, окрім свиней, ще й теля ріже. Так що піду я далі. Бо дорога не є близька, а я людей не всіх знаю, питати мушу.
Ксеня прибирала зі столу залишки нехитрої вранішньої їжі й дивилася на Корнелію з неприхованим захватом.
— Нівроку, яка'їсь файна! На тобі, дівко, часник у пазуху, аби, боронь Боже, не зурочив хто по дорозі. Та вже й собі думай про пару. Вже давно пора. Чи тоті парубки більма на очах мають? А ти чия будеш? — запитала раптово, перескочивши з думки на думку.
— Я з Жаб'я родом. Сирота. А в Кутах служила по людях, то й потоваришувала з Василинкою.
— А багато дружок Василинка кликала?
Цього Корнелія не знала, як не знала багато
іншого.
— Та ви знаєте, скільки в нас кличуть, — непевно відповіла. — Часом і до десять буває. Я пішла просити гостів у найдальші села першою, то вже й не знаю, але дружок буде багато. Це точно.
— Хоч ти мене й не просила на весілля, та хочу перев'язати тебе оцим рушником, — якраз маєш уже два рушники, — щоби люде виділи, що ґаздівська дитина, хоч і сирота, до ґаздів кличе. Щасливої дороги, донцю! І весело опровадити вам тоту забаву. Най молоді жиють багато, а родичі най мають від них утіху, — із такими словами стара Ксеня перев'язувала навхрест Корнелині груди рушником і випроваджувала аж на дорогу.
…Повертала до людей випити води, пересидіти дощ чи сонце, просто перевести дух — і знову нанизувала дорогу.
У середу до Старих Кутів лишалося троє останніх сіл. Вже подумувала скинути із себе весільні одежі й далі йти, як доведеться. Чим ближче до весілля — тим ставало небезпечніше. Але йшла, відтягуючи до останнього своє рішення. Не так то просто перейти ту тоненьку кладочку на Вижницю. Вони також не дурні: знають, що багато хто з галицьких лісів пробирається на Буковину через Кути. Так що краще поки що йти в весільному.
Але дійти би до Кутів, а там… В неї під вишиванкою — цвітаста блузка й чорна спідничина… Через Черемош — і до колії.
По тому, як віталися з нею в Тюдові, Корнелія відчула неясну тривогу.
Щось непевне витало довкруг і в Малому Ріжні, аж поки не перелякало окриком із вантажівки, що вигулькнула зненацька із-за повороту на спустілу вулицю: