Я розсміявся: останню фразу вона вимовила з моторошним акцентом.
— Тут я вже вісім років. Ви здогадалися, де цей "дім"?
— В'єтнам?
— Точно. Сайгон.
— А я вважав вас японкою.
— Коли-небудь я вам про себе розповім... Вікторе, а там за дверима пральна машина?
— Так і є.
— Чи не надто я вас потурбую, якщо дещо виперу?
Звичайно, вона мені не заважала. Сім пар джинсів — деякі з відрізаними холошами — і дві дюжини майок з малюнками цілком зійшли б за хлоп'ячий гардероб, якби до них не додавалися ще усілякі напівпрозорі предмети.
Потім ми відправилися на задній двір посидіти в останніх променях призахідного згасаючого сонця, і вона захотіла глянути на мій город. Об'єкт моєї гордості. Коли я почуваю себе добре, я сиджу там по кілька годин, звичайно по ранках, причому цілий рік. На півдні Каліфорнії це можливо.
Їй все сподобалося, хоча город виглядав не найкращим чином: останні дні я проводив або в ліжку, або в гарячій ванні, і на грядках повилізали бур'яни.
— Коли я була маленької, я теж працювала на городі, — сказала Ліза. — І ще два роки на рисових плантаціях.
— Очевидно, там все по-іншому.
— Ще б, чорт забери. Кілька років після цього я не могла навіть дивитися на рис.
Ми розмовляли про різні речі. Не пам'ятаю вже чого раптом, але я розповів їй, що воював у Кореї. Довідався, що їй двадцять п'ять років і що дні народження в нас збігаються, так що кілька місяців тому мені виповнилося рівно вдвічі більше, ніж їй.
Ім'я Клюга спливло в розмові тільки один раз, коли Ліза згадала, що дуже любить готувати, але в будинку мого сусіда це зовсім неможливо.
— У гаражі в нього стоїть морозильник, забитий усілякими замороженими обідами, — сказала вона. — У будинку одна тарілка, одна виделка, одна ложка й одна склянка. Плюс мікрохвильова піч — найкраща модель з тих, що можна зустріти в каталогах. І все. На кухні — пустка. — Вона похитала головою.
— Він був явно з дивинами.
Ліза розправилася з пранням вже до вечора. Вона переклала білизну в плетений кошик, і ми відправилися розвішувати її на мотузках. Я струшував чергову майку і розглядав картинку і напис. Іноді я відразу розумів, про що мова, іноді ні. Там були рок-групи, карта Лос-Анджелеса, знімки з "Зоряного шляху"... Всього потроху.
— А що таке "Товариство L 5"? — запитав я.
— Це хлопці, що хочуть побудувати в космосі орбітальні ферми. Я запитала, чи збираються вони вирощувати там рис, а вони відповіли, що рис, на їх думку, не найкраща культура для умов невагомості, і тоді я цю майку купила.
— І скільки ж їх у тебе?
О! Певно, сотні чотири або п'ять.
Наступного дня пошта принесла мені лист з адвокатської контори в Чикаго. Про сімсот тисяч доларів. Виявляється, гроші перевела мені орендна компанія в Делавері, заснована в 1933 році для того, щоб забезпечити мою старість. Засновниками зазначалися мої батьки. Деякі довготермінові вклади дозріли, що і призвело до мого недавнього фінансового злету. Податки, як виявилося, були вже сплачені.
Повна дурниця. У моїх батьків будь-коли не було таких грошей. Я повернув би їх, якби тільки знав, у кого Клюг їх украв.
Потім я вирішив, що через рік, якщо не виявлюся на той час у в'язниці, віддам ці гроші на добродійність. Може, у "Фонд порятунку китів". Або "Товариству L 5".
Увесь ранок я провів у саду. Потім сходив у магазин і купив трохи яловичини і свинини. Покупки я ніс додому в складаному дротовому кошику і почував себе просто відмінно. Проходячи повз срібнастий "Феррарі", я посміхнувся.
Ліза ще не приходила за випраною білизною. Я зняв її з мотузки, склав і пішов до будинку Клюга.
— Це я — Віктор.
— Заходь.
Ліза сиділа там же, де й в минулий раз, але вдягнена була вже не так легковажно. Побачивши в мене в руках кошик з білизною, вона ляснула себе по чолу і кинулася її забирати.
— Вибач, Вікторе. Я збиралася...
— Не варто, — сказав я. — Мені не в тягар. І крім того, у мене з'явилася можливість запросити тебе на вечерю ще раз.
Щось у її обличчі змінилося, але вона швидко з собою впоралась. Може, "американська" кухня сподобалася їй набагато менше, ніж вона говорила, а може, справа була в кухарі...
— Звичайно, Вікторе, з задоволенням. Давай кошик. І розсунь, будь ласка, фіранки, бо тут як у трунарні.
Ліза квапливо вийшла в іншу кімнату. Відкриваючи фіранки, я помітив, як під'їхала машина Озборна. Потім повернулася Ліза. На черговій майці була назва магазину, де продають фантастичну літературу. Під написом розташувалася приосадкувата істота з волохатими ніжками. Ліза визирнула у вікно і помітила наближення Озборна.
— Отже, Ватсон, — вимовила вона, — до нас завітав інспектор Лейстрейд зі Скотланд-Ярда. Впустіть його, будь ласка.
Я розсміявся, і Озборн підозріло вп'явся в мене, ледь ввійшовши у кімнату.
— Вітаю, Апфеле, — почав він. — Ми нарешті-то дізнались, хто такий Клюг насправді.
— Патрік Вільям Гевін, — сказала Ліза.
В Озборна відвисла щелепа і досить довго він не міг оволодіти собою. Потім все-таки закрив рот, але відразу відкрив його знову:
— Відкіля ви це дізналися, чорт забери?
Ліза ласкаво погладила клавіатуру комп'ютера.
— Я дістала ці дані, як тільки вони надійшли у вашу контору сьогодні ранком. Там у вас у комп'ютері сидить маленька таємна програмка, що шепче мені дещо на вухо кожен раз, коли в матеріалах згадується прізвище "Клюг". Однак для мене це було зайвим. П'ять днів тому я вже знала все.
— Тоді чому ви... чому ви хоча б чогось не сказали?
— Ви не запитували.
Якийсь час вони дивилися один на одного впритул. Я уявлення не мав, які події передували цій конфронтації, але і так було зрозуміло, що великої любові вони один до одного не відчувають. Зараз Ліза виграла раунд і, схоже, їй це зробило приємність.
— Якщо пригадуєте, ви запросили мене тому, що у ваших людей будь-чого не вийшло. Коли я почала роботу, система програм вже була ушкоджена і практично паралізована. Ваші люди не могли будь-чого виправити, і ви вирішили, що шкоди від мене принаймні не буде. А раптом я зможу розколоти коди Клюга, не зруйнувавши систему остаточно? Я це зробила. Вам потрібно було тільки прийти і запитати. Я завалила б вас тоннами роздруківок.