— Пусти, мене, Миколо! Пусти! Запізно! Господь видать, я хотіла на тебе ждати, я виглядала — а тепер уже все запізно, пропало. Я присягала. З ним мені не жити, бо
Не годна, а з тобою не йти, бо гріх, і нема мені на світі ні ради, ні поради. Але знай, що я тебе люблю, і тому йди від мене — геть!
V
Розійшлися. Сумна розлука.
Микола по розраду пішов до корчми, а йдучи вигукував весело — дурив себе. Настя з біллям вернула до хати. Відтворяє двері. Батько на лаві сидить, мати коло печі порається. Суває горшками по припічку і, не відвертаючи лиця, питає:
— А ти де була, Насте?
— А хіба ж ви не знаєте де? На ріці.
— Та дотепер прала? До півночі. Як на заразу.
— Та де вам північ? От, щойно сонце зайшло.
— Еге! — докинув батько. — В тебе доти день, доки Микола коло тебе. Знаємо ми, знаємо. Але — зле ти робиш, Насте, дуже зле. Сором на мою сиву голову наводиш.
— Тату! Хіба вам мало ще мого горя? Старий замовк.
Сіли їсти вечерю. Настя плакала.
— А ти чого, Насте, плачеш? їж, небого. В дорогу треба вхопити теплої страви.
— В яку дорогу? — питає Настя. — Хіба на постіль?
— До чоловіка, — відповідає батько, — до Гната. Був перед вечером і казав тебе привезти. Та й повезу. Ти ж його законна жінка. А в Письмі Святім стоїть, щоби жінка не відлучалася від мужа. Чужого добра переховувати не годиться. Та й панотець закликали вже мене до себе та питалися, чому не жиєш із чоловіком. 1 люди не дають спокою, і діти показують пальцями на мене: диви, — кажуть, — то той багач, що його дочка не сидить з чоловіком. Не годен я стерпіти такого стиду...
Настя ніби не чула цього. її лице було як із каміння куте. Німе і ніби байдужне.
— Збирайся! Я йду запрягати коней, — сказав батько і вийшов із хати.
Тим часом мама відтворила скриню, вийняла новий кожух, накинула його на доньку і собі стала приповідати:
— От і мій старий зараз по шлюбі побив мене, а я не втекла. Прожили ми більше як тридцять літ у мирі та спокою, що кожному дай Боже так жити. Воно часом добре, як жінка чує руку над собою...
Стара щойно розговорилася на добре, коли на порозі появився батько в великих рукавицях, у шапці на ухах і з батогом.
— Ну, кому в дорогу, тому й час, — промовив він. — Ходім! Пішли. Стара зробила хрест над ними й зачинила ворота.
— А як, чуєш, буде дуже курити, то підночуй. Побачиш, як вони там із собою, чи не відвикли.
— Ы не привикнуть, — докінчувала тихо Настя. Ьуть.
Легенькі сани як по воздухах гонять, коні мов пливуть по снігу, лишь час від часу порскають для охоти.
— Здоров! — каже тоді батько. — А що? Я казав, Гнат буде нам радий.
— Ще й як! — доповідає Настя, їдуть дальше.
Між тим селом, де мешкали Настині родичі, а тим, де жив Гнат, був великий став. Зимою, як лід зціпить воду, а сніг покриє лід, люди їздять ставом, бо ближче і рівно, як по столі.
І Настя з батьком іде через став. Батько поганяє коней і ногами по снігу волочить, донька думку думає... І так зле, і так недобре. Родичі з хати женуть, і з Гнатом жити не годна, з Миколою не годиться. Що тут робити?
— Що? — питає вода, хлюпаючись у полонці. — Ходи до мене. Я тебе прийму, я тебе до себе пригорну, навіки заколишу...
Настя зсунулася з саней.
Приклякла над ополонкою і глянула під лід. Було там чорно, але спокійно. Лиш вода цілувалася з льодом. "Нахилися нижче, нижче, ще нижче!" Лід затріщав і обірвався.
На цілім ставі під хрустальним льодяним склепінням зробився гамір.
Вітали нового гостя.
Даремно батько шукає Настю по цілому ставу. Від села до села лунає його здоровий голос: Насте! Насте! На-асте!
Дрібна осока тріпоче сухими листками і шепче: "Ось я! Ось я!"
А вода з-під льоду доповідає глухо: "Отут! Отут!"