Стіною дому пнеться весело-гарячий дикун виноград. По голубому куполу неба ширяються якісь птахи. Між небом і землею стало важке, нерухоме повітря. (На Поділлі перед бурею бувають такі години). В притіненім покої лежить на отоманці мама. На кріслі біля неї надпита склянка води й папірець від порошку проти болі голови. (Універсальний цей засіб допомагає ще на зуби, застуду, ревматизм тощо).
У хаті тихо. Мусить бути тихо, коли мама має мігрень. У цій хаті майже щодня тихо, бо мама щодня… (краще не кінчати).
Сестра (чого так офіціально? — хай же буде просто Ольга), еге ж, Ольга сидить коло столика в кухні й мучиться над новим способом ведення касових книг. Оце недавно привіз його директор із Львова. В Ольги коли-неколи починають тремтіти повіки, і ціла купа папірців, наче білих голубів, розлітається по столу й підлозі.
У кутку буфета стоять одна на одній тарілки від обіду. Над ними бринить якась витривала муха. Тарілки з обіду не помиті, бо мамі голова болить, Ольга має свій новий спосіб ведення касових книг, а Мотря… перешиває собі сукенку, яка має бути елегантна, модна і… не така, як у всіх.
Сімнадцятилітня Мотря Забейко — кравецька учениця (освіта: чотири роки гімназії — і стоп!).
З цим кравецтвом в’яжеться навіть веселий спогад. На початку вакацій мама заявила, що Мотря після канікул не піде до школи і тому хай вибирає собі якесь практичне заняття… На світ треба тверезо дивитись і т. д. Довга-предовга скарга. Ольга теж після чотирьох гімназичних почала оглядатись на працю…
Тоді Мотря, не задумуючись, випалила:
— Хочу вчитись кравецтва. Хай мама мене запише до "Труда".
Мама, яка не раз плакала над Мотрею, що вона має не тільки його лице, але й його легкодуху вдачу і тому така покваплива до всього несерйозного, здивувалась страшенно. А потім, певно, пригадала собі, як Мотря не раз фантазувала про те, щоб стати великою сценічною артисткою… Ах, це не дитячі забаганки були! Звідки! Мотря направду чує, що в цьому її всеньке життя… Мама розсердилась і зараз же дістала мігрень. Ольга тоді сказала Мотрі, що вона своєю вдачею зажене маму передчасно в могилу. Та за кілька днів Мотря ще раз сказала мамі, що вона зовсім серйозно хоче вчитися на кравчиху. Тоді мама вже нічого не сказала.
І так Мотря, піддуривши їх, увійшла в своє царство. Не потребувала навіть хвіртку замикати за собою, маючи те солодке почуття безпеки, що й так ніхто не буде добуватися до неї. От тепер сидить вона у кріслі проти вікна і перешиває синю сукенку. Для себе, Мотрі Забейко, кравецької учениці? Та ні! Це ж Мотря Забейко перешиває сукенку для великої артистки, яка теж… називається Мотря Забейко. Це велика честь для Мотрі, що артистка дала їй шити сукенку, в якій має виступати в прем’єрі… Менше про назву! Досить того, що в тій сукенці має подобатись одному закордонному дипломатові, який закохається в неї, і з цього саме виходить ціла трагедія… хоч усе кінчається щасливо. Мотря все ж страшенно любить трагічні п’єси, що кінчаються щасливо.
П’єса її життя теж матиме щасливий кінець: стане відомою, з артистичним смаком кравчихою. Заангажують її до великого театру шити сукні для артисток… Потім захворіє несподівано одна з артисток. Режисерові прийде химерна думка заангажувати до тої ролі театральну кравчиху і… Тут Мотря заплющує повіки і мріє… мріє… мріє…
У мами болить голова, Ольга морочить собі голову над новим способом книговодства, а Мотря мріє…
Тільки сукенка в її пальцях не хоче піддатись мріям. Не хоче. Прилинялий рожевий комірець є прилинялим рожевим комірцем. Коли Мотря не дивиться на нього, то видається він їй з дорогого гіпюру, з тонкого венеціанського мережива, з бозна-чого, але як тільки гляне на нього…
Стоп! Пробі! Та й цей комірець може справді бути з гіпюру. На горищі у великій скрині поміж старими фотографіями, листами, запрошеннями, стародавніми капелюхами, рукавичками без пальців, мереживами і плерезами є одна мамина стара сукенка з добресеньким передом з гіпюру. А панна Стефця казала, що якраз цього року будуть модні гіпюри!
З великої скрині Мотрю обдає, немов подих з того світу, дивний мішаний запах часу, повітря, що його роками цілими в’язнено в цій домовині, і речей, що колись жили, сміялись і видавали пахощі довкола себе…
Мотря не думає тепер про те, щоб відривати гіпюр з тої золотисто-рожевої сукенки, її пальці трохи тремтять, коли вона обпинає на собі заржавілі стальки. Ох, боженьку, як це так, що мама… була колись ще стрункіша від неї?
"Мадам, а ваші рукавиці? Забуваєтесь, мадам".
"Ах, вибачення. Може б, ще цю парасольку? Ой лелечко, її трохи проїла міль, але її мереживо…"
Мотря стоїть навколішках проти відчиненого віка скрині і не думає вже про золотисто-рожеву сукенку. В руках у неї висохлий, труп’ячо-жовтий лист, і пальці… пальці в неї тремтять, і серце по-дурному сіпається в грудях. Зсувається на долівку і так, напівлежачи, скулена, злякана, читає листа.
Тільки подумати собі, роки лежав той лист у великій скрині. Десять, двадцять, до ста разів пересунувся він за ці роки через Мотрині пальці і ніколи не задержувався в них. Мотря ще тому сім чи вісім літ помітила, хто був автором цього листа: "Тьотя Амалія". З того моменту лист перестав вабити до себе. Що цікавого може писати жінка, яка вже є для когось, в цім випадку для Мотриної мами, тьотею?
І сьогодні лист цей був прослизнув крізь Мотрині пальці і мав впасти на дно скрині, як багато разів перед тим це робив, коли нагло… і така дрібничка… Мотря помітила в однім його ріжку гапт. Така була тоді мода, а тьотя Амалія мусила бути комільфо.
І якби не обставина, що вона шукала гіпюр для своєї сукенки… вона і не знала б страхітливої таємниці. Мотря ще пробує боронитися перед нею, але розгорнений лист крикливо заперечує всьому… Тьотя Амалія… Мотрі тиснуться сльози до очей: дала б відтяти собі праву руку, щоб та жінка могла на хвилинку ожити і сказати Мотрі правду. Сказати, що то н а п р а в д у було між ними.
У цьому листі, що перед Мотрею, тьотя Амалія тішиться маминим щастям і остерігає молоду закохану жінку перед ним. Перед надмірним щастям. "Ді гетер волен дайн фердербен"[102], — цитує з "Персня Полікрата". Але скоро в другому рядку ці свої сумні ворожби спритно переводить на жарт. Таке велике щастя, таке велике кохання навіть боги не в силі знищити…