Максим повернув голову і побачив зблизька те, що звисало з поперечини. Секунду він дивився, відтак шпарко присів, заплющив очі і без усякої потреби схопився за важелі. "Не слід було дивитися, — подумав він. — Лихий мене смикнув повертати голову, їхав би та й їхав, нічого б не знав... — Він примусив себе розплющити очі. — Ні, — подумав він, — дивитися треба. Треба звикати. І треба впізнавати. Нічого відвертатися. Я не маю права відвертатися, якщо вже взявся за цю справу. Певно, це був мутант, смерть не може так спотворити людину. А от життя може. Воно і мене спотворить, і нікуди від цього не дінешся, і не треба опиратися, треба звикати. Можливо, попереду в мене сотні кілометрів доріг, заставлених шибеницями..."
Коли він знову висунувся з люка і глянув назад, застави вже не було видно — ні застави, ні самотньої шибениці при дорозі. Добре було б зараз їхати додому... Ось так їхати, їхати, їхати, а в кінці — дім, мати, батько, хлопці... Приїхати, прокинутися, вмитися і розповісти їм страшний сон про населений острів... Він спробував уявити собі Землю, однак у нього нічого не вийшло, тільки було дивно думати, що десь є чисті веселі міста, багато добрих, розумних людей, всі один одному довіряють... "Ти шукав собі справу, — подумав він. — Ну от, у тебе тепер є справа — важка справа, брудна справа, та навряд чи ти знайдеш де-небудь коли-набудь іншу справу, настільки ж важливу..."
Попереду на шосе з'явився якийсь механізм, що неквапливо повз у той самий бік — на південь. Це був невеличкий гусеничний трактор, який тягнув за собою причіп з металевою решітчастою фермою. У відкритій кабіні сидів чолов'яга у картатому балахоні і курив люльку; він байдуже зиркнув на танк, на Максима і відвернувся. "Що це за ферма? — подумав Максим. — Які знайомі обриси... — Потім він раптом утямив, що це секція башти. — Зіштовхнути б її зараз у рівчак, — подумав він, — і проїхатися по ній разів зо два взад-вперед..." — Він озирнувся, і вираз його обличчя, мабуть, дуже не сподобався водієві трактора — водій зненацька загальмував і спустив одну ногу на гусеницю, ніби готувався вистрибнути. Максим одвернувся.
Хвилин за десять він завважив другу заставу. Це був аванпост величезної армії картатих рабів, а можливо, якраз і не рабів, а найвільніших людей у країні, — два тимчасових будиночки з блискучими цинковими дахами, невисокий штучний пагорб, на ньому сірий приземкуватий капонір з чорними щілинами амбразур. Над капоніром уже зводилися перші секції башти, а навколо пагорба стояли автокрани, трактори, валялися без ладу залізні ферми. Ліс на кілька сотень метрів праворуч і ліворуч від шосе був знищений, на відкритій місцевості де-не-де комашилися люди в картатому одязі. За будиночками виднівся довгий низький барак. Перед бараком сохло на мотузках сіре ганчір'я. Трохи віддалеки біля шосе стирчала дерев'яна вишка з майданчиком; по майданчику походжав вартовий у сірій формі, у глибокій касці, і стояв кулемет на тринозі. Під вишкою юрмилися ще солдати; вони мали вигляд людей, які знемагають від комарів і нудьги. Всі курили.
"Ну, тут я також проїду без клопотів, — подумав Максим, — тут край землі й усім на все наплювати". Проте він помилився. Солдати облишили відмахуватися од комарів й ушнипилися в танк. Потім один, худий, на когось дуже схожий, поправив на голові каску, вийшов на середину шосе і здійняв руку. "Це ти даремно, — подумав Максим із жалем, — це тобі ні до чого. Я вирішив тут проїхати, і я проїду... — Він сковзнув униз, до важелів, всівся зручніше й поставив ногу на акселератор. Солдат на шосе і далі стояв зі здійнятою рукою. "Зараз я дам газ, — подумав Максим, — ревону як слід, і він відскочить... А якщо не відскочить, — подумав він з раптовою люттю, — то що ж, на війні як на війні..."
І раптом він упізнав цього солдата. Перед ним був Гай — схудлий, змарнілий, порослий щетиною, у лантухуватому солдатському комбінезоні.
— Гай... — промурмотів Максим. — Друзяко... Як же я тепер?
Він прибрав ногу з газу, вимкнув зчеплення, танк уповільнив рух і зупинився. Гай опустив руку і неквапом пішов назустріч. І тут Максим аж засміявся від радості. Усе виходило якнайкраще. Він знову увімкнув зчеплення і приготувався.
— Ей! — по-начальницькому крикнув Гай і постукав прикладом по броні. — Хто такий?
Максим мовчав, тихенько посміюючись.
— Є там хто? — У голосі Гая з'явилася деяка непевність.
Потім його ковані підбори загримкотіли по броні, люк ліворуч розчинився, і Гай просунувся у відсік. Угледівши Максима, він відкрив рота, і тої ж миті Максим схопив його за комбінезон, шарпнув на себе, завалив на гілляччя в ногах і притиснув... Танк ревонув жахливим ревом і рвонувся вперед. "Розіб'ю двигун", — подумав Максим. Гай смикався і вертівся, каска з'їхала йому на обличчя, він нічого не бачив і тільки вихався наосліп, намагаючись витягти з-під себе автомат. Відсік раптом виповнився гримкотінням і брязкотом — мабуть, у тил танкові вдарили автомати і кулемет. Це було безпечно, але неприємно, і Максим з нетерпінням стежив, як насувається стіна лісу, все ближче... ближче... І от перші кущі... Хтось картатий сахнувся з дороги... І от уже навколо ліс, і кулі вже не стукотять по броні, і шосе попереду вільне на багато сотень кілометрів.
Гай нарешті видобув з-під себе автомат, але Максим зідрав з нього каску і побачив його спітніле ошкірене обличчя і засміявся, коли лють, жах і жадоба вбивати змінилася на цьому обличчі виразом спершу розгубленості, відтак зачудування і, зрештою, радості. Гай поворушив губами — певно, сказав "Масаракш!" Максим кинув важелі, притягнув його до себе, мокрого, худого, порослого щетиною, обійняв, пригорнув від надміру почуттів, затим відпустив і, тримаючи його за плечі, сказав:
— Гаю, друже, до чого ж я радий!
Зовсім нічого не було чути. Він глянув у оглядову щілину: шосе було, як і досі, пряме, і він знову поставив ручний газ, а сам виліз нагору і витягнув Гая за собою.
— Масаракш! — сказав пом'ятий Гай. — Це знову ти!
— А ти не радий? От я дуже радий! — Максим аж тепер збагнув, як йому завжди не хотілося їхати на Південь самому.