— Та облиш ти, начальнику, — сказав Зелений. — Така у нас робота. Як на мене, що старий план, що новий план — все авантюра. А як же інакше? Без ризику не можна, а з цими пігулками ризик менший. Вони ж там, під баштою, почманіють, коли ми о десятій годині на них наскочимо. Вони там уже певно о десятій шнапс п'ють і пісні горлають, а тут ми наскочимо, а в них, може, й автомати не заряджені,і самі вони п'яні лежать... Ні, мені подобається. Чи не так, Маку?
— Я, це саме, також... — сказав Лісник. — Я міркую як? Коли такий план навіть мені в дивину, то вже легіонерам цим і поготів. Правильно Зелений каже: почманіють вони... Знову ж таки зайвих п'ять хвилин не помучаємося, а там, дивись, Мак башту завалить, і зовсім буде добре. Але ж і справді як добре! — сказав він зненацька, ніби осяяний новою ідеєю. — Адже ніхто до нас башт не валив, тільки похвалялися, а ми перші будемо... І знову ж, поки вони цю башту відбудують, це скільки часу збіжить! Бодай місяць по-людськи поживемо... без цих нападів гадських...
— Боюсь, що ви мене не зрозуміли, Копито, — сказав Генерал. — У плані нічого не міняється, ми лише нападаємо раптово, підсилюємо атаку за рахунок Птахи і дещо змінюємо порядок відступу.
— А якщо ти турбуєшся, що Макові всіх нас не порятувати, — так само ліниво мовила Орді, дивлячись на болото, — то ти не забувай, що тарганити йому доведеться одного, щонайбільше двох, а він хлопчина дужий.
— Так, — сказав Генерал, дивлячись на неї. — Це правда...
Генерал був закоханий в Орді. Ніхто, крім Максима, цього не помічав, але Максим знав, що це кохання давнє, безнадійне, зародилося воно ще за Гел а, а нині стало ще безнадійнішим, якщо це можливо. Генерал був не генерал. До війни він був робітником на конвейєрі, затим потрапив до школи субалтерн-офіцерів, воював у піхоті, закінчив війну ротмістром. Він добре знав ротмістра Чачу, мав з ним рахунки (були якісь заворушення в якомусь полку одразу по війні) і давно й надаремно полював за ним. Він був працівником штабу підпілля, проте часто брав участь у практичних операціях, був гарним вояком, тямущим командиром. Працювати у підпіллі йому подобалося, але що буде після перемоги, він уявляв собі погано. Втім, у перемогу він і не вірив. Природжений вояк, він легко пристосовувався до будь-яких умов і ніколи не загадував далі, ніж на десять-двадцять днів наперед. Своїх ідей у нього не було, дечого він нахапався від однорукого, дещо перейняв у Кетшефа, дещо йому навіяли у штабі, та головним у його свідомості залишалося те, що утовкмачили йому в школі субалтерн-офіцерів. Отож, теоретизуючи, він виказував дивну суміш поглядів: владу багатіїв необхідно повалити (це од Вепра, який, за уявленнями Максима, був чимсь на зразок соціаліста або комуніста), на чолі держави належить поставити інженерів і техніків (це від Кетшефа), міста знести до пня, а самим жити у поєднанні з природою (якийсь штабний мислитель-буколіст), і всього цього можна досягти тільки безсуперечним підляганням наказові вищих командирів, і поменше базікання на абстрактні теми. Двічі Максим з ним зчепився. Годі було втямити, навіщо руйнувати башти, втрачати на цьому сміливих товаришів, час, кошти, зброю — за десять-двадцять днів башту однаково відбудують, і все повернеться на круги своя, з тією лише відмінністю, що населення довколишніх сіл на власні очі переконається, якими мерзенними гаспидами є ці виродки. Генерал так і не зумів до пуття пояснити Максимові, в чому сенс диверсійної діяльності. Чи то він щось приховував, чи то сам не розумів, навіщо це потрібно, але щоразу він торочив одне й те саме: накази не обговорюються, кожен напад на башту — удар по ворогові, не можна стримувати людей від активної діяльності, інакше ненависть сквасніє в них і життя втратить будь-який сенс... "Потрібно шукати центр! — наполягав Максим. — Потрібно бити зразу по центру, всіма силами зразу! Що за голови у вашому штабі, якщо не розуміють такої простої речі?" — "Штаб знає, що робить, — ваговито відказував Генерал, задираючи підборіддя і високо підсмикуючи брови. — Дисципліна в нашому становищі — передовсім, і давай-но без селянської вольниці, Маку, усьому свій час, матимеш і центр, якщо доживеш..." Втім, він ставився до Максима з повагою і охоче вдавався до його послуг, коли променеві удари застигали його у погребі Лісника...
— Все одно я проти, — затято сказав Мемо. — А якщо нас покладуть вогнем? А якщо ми не встигнемо за п'ять хвилин, а знадобиться нам шість? Божевільний план. І завжди він був божевільним.
— Видовжені заряди ми застосовуємо вперше, — сказав Генерал, із зусиллям одриваючи погляд від Орді. — Але якщо брати попередні способи прориву через дротяне загородження, то доля операції визначається в середньому за три-чотири хвилини. Якщо ми заскочимо їх зненацька, матимемо одну або навіть дві хвилини у запасі.
— Дві хвилини — це чимало, — сказав Лісник. — За дві хвилини я їх там усіх голіруч передушу. Добігти б тільки.
— Добігти б... о-о-о... — з якоюсь зловісною мрійливістю спроквола сказав Зелений. — Чи не так, Маку?
— Ти нічого не хочеш сказати, Маку? — спитав Генерал.
— Я вже говорив, — сказав Максим. — Новий план кращий, ніж старий, але все одно поганий. Давайте я все зроблю сам. Ризикніть.
— Годі про це?— сказав Генерал роздратовано. — Про це жодного слова. Посутні зауваження маєш?
— Ні, — сказав Максим. Він уже шкодував, що знову почав цю розмову.
— Звідкіля взялися нові пігулки? — раптом спитав Мемо.
— Пігулки старі, — сказав Генерал. — Макові вдалося трохи поліпшити їх.
— Ах, Макові...
Копито мовив це таким тоном, що всім стало ніяково. Його слова можна було зрозуміти так: новачок, та ще не вповні наш, та ще прибулий з того боку, — а чи не пахне тут засідкою, такі випадки траплялися...
— Так, — різко мовив Генерал. — І досить балачок. Наказ штабу. Прошу коритися, Копито.
— Я підкоряюсь, — сказав Мемо, стенувши плечима. — Я проти цього, але я підкоряюсь. Куди ж діватися...
Максим журно дивився на них. Вони сиділи перед ним, дуже різні, — за звичайних умов, мабуть, їм і на думку не спало б, що вони можуть зібратися докупи: колишній фермер, колишній кримінальник, колишня вчителька... Те, що вони зібралися вчинити, було безглуздям; мине кілька годин, і більшість із них загине, а в світі нічого не зміниться, і ті, хто залишиться в живих, у кращому випадку дістануть перепочинок від пекельного болю, проте вони будуть зранені, змучені втечею, їх цькуватимуть собаками, їм доведеться відсиджуватися у задушливих норах, а потім усе почнеться спочатку. Діяти спільно з ними було безглуздо, але покинути їх було б підло, і доводилося вибирати безглуздя. А можливо, тут у них взагалі не можна інакше, а якщо хочеш що-небудь зробити, доводиться пройти через глупство, через безглузду кров, а може, і через підлість доведеться пройти. Жалюгідна людина... дурна людина... підла людина... А чого ще можна чекати від людини у такому жалюгідному, безглуздому і підлому світі? Треба пам'ятати лише, що глупство являється наслідком безсилля, а безсилля випливає з неуцтва, з невідання правильної дороги... Проте не може бути так, щоб поміж тисячі доріг не відшукалося правильної! "По одній дорозі я вже пройшов, — думав Максим, — це була хибна дорога. Тепер мушу пройти по цій, хоча вже зараз видно, що це також хибна дорога. І можливо, мені ще не раз доведеться ходити по хибних дорогах і забиратися в глухі кути. А перед ким я виправдовуюсь? — подумав він. — І навіщо? Вони мені до вподоби, я можу їм допомогти, от і все, що мені потрібно знати в цю мить..."