— Дайте-но мені, — сказав раптом Лісник. — Дайте я йому скажу... Мені дайте... Ти, друже любесенький, того... Не знаю, як там у вас в горах, а в нас тут люди полюбляють жити. Як це так — крім, каже, збереження життя? А мені, може, крім цього, нічого й не потрібно!.. Ти що гадаєш — цього мало? Ич, який хоробрий знайшовся! Ти поживи-но в погребі, коли у тебе дім є, дружина, родина і всі від тебе відсахнулися... Ти це облиш!
— Почекайте, Ліснику, — сказав широкоплечий.
— Ні, це він нехай почекає! Ич, який знайшовся! Економ мію йому подавай, базу якусь...
— Зажди, дядьку, — сказав Лікар. — Не гнівайся. Бачиш, людина нічого не тямить... Річ у тім, — сказав він Максимові, — що наш рух різнорідний. Якоїсь єдиної політичної програми у нас немає і, зрештою, бути не може: всі ми вбиваємо, тому що вбивають нас. Це треба зрозуміти. Ви це зрозумійте. Усі ми смертники, шансів вижити у нас не багато. І всю політику у нас затуляє, по суті, біологія. Вижити — ось головне. Тут уже не до бази. Отож якщо ви з'явилися з якою-небудь соціальною програмою, нічого у вас не вийде.
— У чому ж річ? — спитав Максим.
— Нас вважають виродками. Звідкіля це пішло, тепер і не згадаєш. Але зараз Вогненосним Творцям вигідно нас цькувати: це відволікає народ од внутрішніх проблем, від корупції фінансистів, які гребуть гроші на військових замовленнях та на будівництві башт.
— Це вже щось, — сказав Максим. — Отже, в основі всього усе ж таки гроші. Отже, Творці служать грошам. Кого вони ще прикривають?
— Творці нікому не служать. Вони самі — гроші. Вони — все. І вони, між іншим, ніщо, бо вони анонімні і повсякчас жеруть один одного... Йому б з Вепром погомоніти, — сказав Лікар широкоплечому. — Вони б знайшли спільну мову.
— Гаразд, про Творців я поговорю з Вепром. А зараз...
— З Вепром ви вже не поговорите, — сказав Мемо зі злістю. — Вепра розстріляли.
— Це однорукий, — пояснила Орді. — До речі, ви ж мусите знати...
— Я знаю, — сказав Максим. — Але його не розстріляли. Його заслали на виховання.
— Не може бути, — сказав широкоплечий. — Вепра? Заслали?
— Так, — сказав Максим. — Гела Кетшефа присудили до смертної кари, Вепра — до заслання, а ще одного, який не назвав свого імені, забрав до себе цивільний. Очевидно, у контррозвідку.
І знову всі замовкли. Лікар відсьорбнув з кухля. Широкоплечий сидів, зіпершись головою на руки. Лісник тужливо покректував і жалісно дивився на Орді. Орді, зціпивши зуби, дивилася в стіл. Це було горе, і Максим шкодував, що заговорив на цю тему. Це було справжнє горе, і тільки Мемо у кутку не стільки тужив, скільки боявся... "Таким не можна доручати кулемет, — мимохіть подумав Максим. — Він нас тут усіх перестріляє".
— Ну гаразд, — сказав широкоплечий. — У вас є ще запитання?
— У мене багато запитань, — повагом сказав Максим. — Але я боюсь, що усі вони тою чи іншою мірою нетактовні.
— Що ж, давайте нетактовні...
— Добре, останнє запитання. До чого тут башти ПБЗ? Чому вони вам заважають?
Усі неприємно розсміялися.
— Ото вже дурень, — сказав Лісник. — А туди ж — базу йому подавай...
— Це не ПБЗ, — сказав Лікар. — Це наше прокляття. Вони винайшли випромінювання, за допомогою якого створили поняття про виродка. Більшість людей — от і ви, наприклад, — не помічають цього випромінювання, буцімто його й немає. А нещасна меншість через якісь особливості свого організму відчуває при опроміненні пекельні болі. Деякі з нас — таких одиниці — можуть терпіти цей біль, інші не витримують, кричать, треті непритомніють, а четверті взагалі божеволіють і вмирають... Так от, башти — це випромінювачі. Вони вмикаються двічі на добу по всій країні, і нас виловлюють, поки ми валяємося безпорадні від болю. Плюс ще установки локальної дії на патрульних авто... плюс самохідні випромінювачі... плюс нерегулярні променеві удари по ночах... Нам ніде сховатися, екранів не існує, ми божеволіємо, стріляємося, робимо дурниці у відчаї, вимираємо...
Лікар замовк, вхопив кухоль і одним духом вихилив його. Потім він заповзявся розпалювати свою люльку, лице у нього посіпувалося.
— Та-ак, жили — не журились, — тужливо сказав Лісник. — Гади, — додав він після нетривалого мовчання.
— Йому це безглуздо розповідати, — сказав зненацька Мемо. — Він же не знає, що це таке. Він уявлення не має, що це означає— ждати щодня чергового сеансу...
— Гаразд, — сказав широкоплечий. — Не має уявлення, отже, і говорити ні про що. Птаха висловилася за нього. Хто ще — "за" і "проти"?
Лісник відкрив було рот, але Орді випередила його:
— Я хочу пояснити, чому я "за". По-перше, я йому вірю. Це я вже говорила, і це, мабуть, не так важливо, це стосується лише мене. Проте ця людина має здібності, які можуть бути корисними всім. Він уміє загоювати не тільки свої, а й чужі рани... Набагато краще, ніж ви, Лікарю, пробачте на слові...
— Ет, який з мене лікар, — сказав Лікар. — Я так, судова медицина...
— Однак це ще не все, — вела далі Орді. — Він уміє тамувати біль.
— Як це? — спитав Лісник.
— Я не знаю, як він це робить. Він масажує скроні, шепче щось, і біль вщухає. Мене двічі скручувало у матері, і обидва рази він мені допоміг. Першого разу не дуже, але все-таки я не знепритомніла, як бувало завжди. А другого разу зовсім не боліло...
І вмить усе перемінилося. Щойно вони були суддями, щойно вони вирішували, як їм здавалося, питання його життя і смерті, а тепер судді зникли, і залишилися змучені, приречені люди, які раптом відчули надію. Вони дивилися на нього, ніби чекали, що він от зараз негайно звільнить їх від змори, що гнітила їх щохвилинно, щодня і щоночі багато років поспіль... "Ну що ж, — подумав Максим, — тут я принаймні буду потрібний не для того, щоб убивати, а для того, щоб лікувати". Однак чомусь ця думка не принесла йому ніякої втіхи. "Башти, — думав він. — Яка гидота... Це ж треба придумати. Потрібно бути садистом, щоб це придумати..."
— Ви справді це вмієте? — спитав Лікар.
— Що?
— Гамувати біль...
— Гамувати біль... Так.
— Як?
— Я не можу вам пояснити. Мені бракує слів, а вам бракує знань... Я не розумію: невже у вас немає ліків, яких-небудь болезахисних препаратів?