Коли він знову прокинувся, то відчув різкий біль. Зав'язані шнурками зап'ястки горіли від болю, різкий біль роздирав спину та шию. Він насилу випростався, прийшов до тями і знову пригадав собі своє становище. Довкола нього була тепер суцільна темрява, він не знав, як довго спав, не знав, скільки годин йому ще залишилося жити. Можливо, що вже в наступну мить вони прийдуть і поведуть його геть, на смерть. Тут він пригадав собі, що йому обіцяли священика. Він не вірив, що священикові святі дари змогли б йому дуже допомогти, він не знав, чи й найповніше прощення та відпущення гріхів зможе перенести його на небо. Він не знав, чи є те небо, і Бог-Отець, і суд, і вічність. У цих речах він уже давно втратив будь-яку певність.
Однак чи була там та вічність, чи ні, він її не прагнув, він не бажав нічого, тільки жити, він прагнув непевного, минущого життя, цього подиху, цього відчуття, коли ти сам собі господар у власній шкірі. Він різко підвівся, у темряві навпомацки підійшов, хитаючись, до стіни, прихилився до неї навстоячи і почав роздумувати. Адже ж повинен бути якийсь порятунок! Може, цей священик був порятунком, можливо, його можна було переконати у Ґольдмундовій невинності і він замовить за нього слівце або допоможе йому відтягнути вирок чи втекти? Ґольдмунд знову й знову гарячково поринув у ці думки. А коли з цього нічого б не вийшло, то він зовсім не хотів здаватися, адже гру ще аж ніяк не було програно. То ж він спочатку спробує завоювати священика на свій бік, він докладе всіх зусиль, щоб зачарувати його, розчулити, переконати, підлестити йому. Священик був єдиною доброю картою в його грі, всі інші можливості — то просто мрії. І все-таки бували випадковості та збіги обставин, кат міг дістати кольки, могла зламатись шибениця, могла виникнути раніше непередбачена можливість втечі. У кожному разі Ґольдмунд не бажав умирати, він даремно намагався призвичаїтись до своєї долі та прийняти її, йому це не вдалося. Він буде боротися і боротиметься до останнього, він підставить вартовому ногу, він зіб'є з ніг ката, буде до останньої миті, до останньої краплі крові боротися за своє життя. О, якби тільки він зміг переконати ксьондза розв'язати йому руки! Уже тоді було б здобуто неймовірно багато.
Тим часом він намагався, незважаючи на болі, зубами розв'язати мотузки. Тривало це жахливо довго, однак після шаленого напруження усіх сил йому вже здавалося, що вони стягнуті трохи слабше. Важко дихаючи, він стояв у нічній темряві своєї в'язниці, розпухлі руки й долоні страшенно боліли. Коли він віддихався, то почав навпомацки крастися вздовж стіни, все далі й далі, крок за кроком вивчаючи вогку стіну погреба та шукаючи там якогось гострого виступу. Тут він згадав про сходи, якими він, спотикаючись, потрапив у це підземелля. Він пошукав і знайшов їх. Упавши на коліна, він спробував терти мотузку об край сходів. Було це дуже важко. Замість мотузки його зап'ястки весь час потрапляли на камінь. Пекло від цього, як вогнем, він чув, як тече кров. Але Ґольдмунд не здавався. Вже коли між дверима та порогом можна було побачити слабку смужку світанку, у нього вийшло, мотузку було протерто, він зміг її розв'язати, у нього були вільні руки! Після цього від ледве міг ворушити пальцями, долоні розпухли й заніміли, руки аж до плечей звело судомою. Йому треба було їх розробляти, змушувати рухатися, щоб по них знову побігла кров. Бо тепер у нього був план, який здавався йому добрим.
Якби йому не вдалося переконати ксьондза допомогти йому, то що ж, якщо того чоловіка хоч на якусь мить залишать з ним самого, він би мусив його убити. Це можна було б зробити одним зі стільців. Задушити його він не зможе, замало було у нього сили в руках та долонях. Отож убити його, швидко накинути на себе його священиче вбрання й утекти звідси! Коли інші знайдуть убитого, він повинен уже бути за межами замку, і тоді бігти, бігти! Марія його впустить і переховає. Він повинен спробувати. Це було можливо.
Ще ніколи у своєму житті не спостерігав Ґольдмунд так за ранковими сутінками, як тоді: з пристрасним нетерпінням і з острахом водночас. Тремтячи від напруження й рішучості, він очима мисливця спостерігав, як мізерна щілина світла під дверима дуже повільно світлішала. Він повернувся до столу і кілька разів зробив спробу так сісти на стілець і сховати руки між колінами, щоб не можна було відразу помітити відсутність його пут. Відколи його руки були вільні, він більше не думав про смерть. Він був твердо налаштований вибратися, навіть якби весь світ сипався вдрузки. Він був твердо налаштований жити, будь-якою ціною. Його ніздрі дрижали від прагнення бути вільним і жити. І хто знає, може іззовні до нього прийдуть з допомогою? Агнеса була жінкою, влада її не сягала далеко, мабуть, не сягала далеко й відвага; було можливо, що вона залишила його напризволяще. Але вона його кохала, хто знає, вона може щось зробити для нього. Можливо, там за дверима прокрадалася покоївка Берта — а хіба не було ще й конюха, вона вважала, що на нього можна покластися? А якщо ніхто не з'явиться і не подасть йому знак, що ж, тоді він втілить у життя свій план. Якщо він не вдасться, то він уб'є стільцем вартового, двох, трьох чи скільки їх там прийде. В одній перевазі він був упевнений: очі його призвичаїлися до темного приміщення, тепер у присмерку він розпізнавав, відгадував усі форми й розміри, тоді коли інші спочатку були б зовсім осліплі.
Його лихоманило, коли він скоцюрбився за столом, докладно обдумуючи, що має сказати священикові, щоб той допоміг йому, бо з цього треба було почати. Одночасно він жадібно спостерігав за непомітним збільшенням світла у щілині. Тої миті, якої кілька годин тому так боявся, він тепер пристрасно прагнув, уже не міг її дочекатися, жахливого напруження вже неможливо було більше витримати. Адже й сили його, увага, рішучість та пильність також мусили поступово послабшати. Вартовий зі священиком повинні вже зовсім скоро прийти, прийти, поки ця його напружена готовність, ця рішуча воля врятуватися були ще на найвищому рівні.
Нарешті світ за дверима прокинувся, нарешті ворог наблизився. На плитах подвір'я відлунювали кроки, в отвір вставили ключ і повернули його, кожен з цих звуків після тривалої мертвої тиші звучав, як грім із неба.