Якийсь незнайомий звук вивів Ґольдмунда з роздумів, і він раптом усвідомив, як далеко відсіль опинився він зі всіма своїми думками та бажаннями. Він уважно прислухався, той тривожний звук повторився, йому здалося, що він упізнав голос Лене, і він пішов йому назустріч, хоча й був незадоволений, що вона його кличе. Незабаром він уже був досить близько
— так, це був голос Лене. Вона кричала його ім'я так, ніби була у великій скруті. Він побіг швидше, ще трохи сердитий, але при її повторних криках у ньому взяли гору співчуття та тривога. Коли він нарешті зміг її побачити, вона чи то сиділа, чи то стояла на колінах, у роздертій сорочці, кричала й боролася з якимось чоловіком, що намагався її зґвалтувати. У кілька довгих стрибків Ґольдмунд примчав туди й усю накопичену в собі злість, неспокій та тривогу вихлюпнув з шаленою люттю на нападника-чужинця. Він застав його зненацька, коли той майже повністю придавив Лене до землі, її оголені груди кривавилися, чужинець жадібно обхопив її. Ґольдмунд кинувся на нього і розлючено стиснув йому руками горлянку. Поросла густою бородою, вона на доторк була худа й жилава. Відчуваючи насолоду, Ґольдмунд тиснув, аж поки нападник не відпустив дівчину і не повис знесилено на його руках. І далі стискаючи йому горло, він проволік його, вже зовсім безсилого й напівмертвого, до сірих скелястих виступів, що недалеко стирчали із землі. Там він підняв переможеного вгору, хоч той і був дуже важким, і двічі або тричі гепнув його головою по гострому краю скелі. Ґольдмунд переламав йому шию й відкинув тіло геть від себе. Його лють ще не вгамувалася, він міг і далі знущатися над ним.
Променіючи, дивилася на все це Лене. Її груди кровоточили, вона й далі дрижала всім тілом, важко дихаючи, але незабаром прийшла до себе і з якимось відсутнім поглядом, повним блаженства й подиву спостерігала, як її сильний коханий потягнув геть того зайду, як він його здушив, як він йому зламав шию і пожбурив геть від себе його труп. Той, мов забита на смерть гадюка, обвисло лежав, дивно скрутившись, його сіре обличчя зі скуйовдженою бородою та рідкою чуприною було жалюгідно повернуте горілиць. Сяючи радістю, Лене підвелася і припала Ґольдмундові до серця, та раптом зблідла, переляк усе ще стискав їй тіло, її знудило і вона знесилено опустилася на кущ чорниць. Але невдовзі вона таки змогла піти з Ґольдмундом до хатини. Ґольдмунд помив їй груди, вони були роздряпані і на одній із них була рвана рана від укусу зубів того нелюда.
Роберт страшенно розхвилювався тою пригодою, він збуджено розпитував про подробиці бійки.
— Кажеш, шию зламав? Надзвичайно! Ґольдмунде, та тебе треба боятися.
Але Гольдмунд не бажав далі про це говорити, він уже охолов. Ідучи геть від мертвого, він думав про бідного грабіжника Віктора та про те, що ось уже друга людина пішла на той світ від його руки. Щоб здихатися Роберта, він сказав: "Ну, а тепер і ти міг би щось зробити. Піди-но туди й подбай про те, щоб відтягнути труп геть. Коли буде занадто важко викопати яму, то його треба перенести у зарослі комишу або добре закрити камінням і землею". Проте цю зухвалу вимогу було відхилено, з трупами Роберт не бажав маги нічого спільного — ти ж ніколи не знаєш, заражені вони чумою чи ні.
Лене лягла в хатині. Укус на грудях болів, але незабаром вона почала почувати себе краще, знову підвелася, розпалила вогонь і загріла молока на вечерю, вона була у доброму настрої, але її рано відіслали до ліжка. Вона послухалася, мов ягня, настільки вона захоплювалася Ґольдмундом. А той був мовчазним і похмурим; Робертові це було відомо, і він залишив його у спокої. Коли пізніше Ґольдмунд відшукав свій сінник, то схилився над Лене і прислухався. Вона спала. Він почував себе неспокійно, думав про Віктора, відчув тривогу і потяг до мандрів, мав враження, що іграм з домівкою прийшов кінець. Одна річ, проте, змусила його особливо замислитись. Він упіймав погляд, з яким Лене дивилася на нього, коли він тряс того мертвого чоловіка і пожбурив його геть від себе. Дивний це був погляд, він знав, що ніколи його не забуде: з широко розплющених, нажаханих і захоплених очей струменіла гордість, тріумф, така глибока, така пристрасна жадоба бути співучасником помсти і смертовбивства — такого він ще на жіночому обличчі ніколи не бачив і ніколи й не здогадувався про нього. Якби не цей погляд, думалося йому, то він би, мабуть, колись з роками забув обличчя Лене. Цей погляд зробив обличчя її, сільської дівчини, величним, прекрасним і жахливим. Уже багато місяців очі його не зустрічали нічого, що б пройняло його бажанням: "Це треба намалювати!" Через цей погляд він із жахом відчув, як у ньому знову бринить це бажання.
Позаяк спати він не міг, то зрештою підвівся і вийшов з хижки. Було прохолодно, легкий вітерець блукав у березняку. У темряві він ходив туди й сюди, зрештою всівся на камінь і глибоко засмучений сидів, поринувши в роздуми. Йому було шкода Віктора, було шкода того, кого він убив нині, було шкода втраченої невинності й дитинності його душі. Чи тільки для того пішов він геть з монастиря, покинув Нарциса, образив майстра Ніклауса й відмовився від вродливої Лізбет, щоб ось тепер мати притулок серед поля, підстерігати заблукалу худобу й убити там на камінні цього бідолаху? Чи мало все це сенс, чи було взагалі варто все це пережити? Серце йому стислося від безглуздя та від зневаги до самого себе. Він відкинувся назад і, простягнувшись на спині, вдивлявся у небо, вкрите блідим нічним хмаровинням, у заціпенінні думки йому геть пропали, він не знав, чи то він дивиться на хмари в небі, чи в понурий світ всередині себе самого. Несподівано в ту мить, коли він ось-ось мав заснути на камені, з'явилось раптом, мов блискавиця у хмарах, що бігли по небу, бліде велике обличчя, обличчя Єви, дивилося воно важко й похмуро, і раптом на ньому широко розплющились великі очі, повні хтивої насолоди й кровожерливості. Ґольдмунд спав, поки не змок від роси.
Наступного дня Лене була хвора. Її лишили в ліжку, їм треба було багато що зробити: Роберт зранку натрапив у ліску на дві вівці, які тут же втекли від нього. Він покликав Ґольдмунда, вони більше як півдня полювали й одну вівцю таки впіймали. Повернулися вони з тією вівцею добряче потомлені. Лене почувала себе дуже погано. Ґольдмунд оглянув і обмацав її — і знайшов чумні жовна. Він приховав це, та Роберт щось запідозрив, коли почув, що Лене все ще хвора, у хатині він більше не затримувався.