Рештки юнацької привабливості та хлопчачої щирості, завдяки яким Ґольдмунд стільком людям подобався, у ці роки поступово зникли. Він став вродливим і сильним мужчиною, його палко бажали жінки й недолюблювали чоловіки. І вдача його, його внутрішнє обличчя дуже змінилися відтоді, коли Нарцис розбудив його із чудового сну його шкільних років у монастирі, відтоді, коли довколишній світ і мандрівне життя немало потовкли його. Із гарненького й лагідного загального улюбленця, побожного та послужливого монастирського учня зробилася зовсім інша людина. Нарцис розбудив його, жінки зробили його досвідченим, мандрівне життя добряче його поскубло. Друзів у нього не було, а серце його належало жінкам. Їм було неважко завоювати його, одного пристрасного погляду було досить. Він не міг довго чинити опір жінці й відгукувався на найменше залицяння. Маючи дуже тонке відчуття прекрасного й завжди найбільше люблячи зовсім юних дівчат, коли вони були у розквіті їхньої весни, він дозволяв і не дуже вродливим жінкам розворушити себе і спокусити. На танцмайданчику він інколи зависав біля якоїсь уже трохи старшої та несміливої дівчини, якої ніхто не хотів і яка завойовувала його через співчуття до себе, та й не тільки, а ще й через його невсипущу цікавість. Тільки-но він починав віддаватися якійсь жінці (хай це й тривало лише кілька тижнів чи навіть годин), вона здавалася тоді йому прекрасною, він тоді віддавався їй цілком і повністю. І досвід навчив його, що кожна жінка прекрасна і кожна може зробити щасливим, що непомітні та зневажені чоловіками здатні на нечувано палке кохання й відданість, відцвілі здатні на набагато більше, ніж на просто материнські, сумовито-солодкі пестощі, що кожна жінка має свою таємницю і свій чар, розкриття яких приносить блаженство. У цьому всі жінки були подібними. Кожен брак юності чи вроди вирівнювався якимись особливими жестом чи рухом. Утім не кожна могла затримати його на однаково тривалий час. Він анітрохи не бував люб'язнішим та вдячнішим до наймолодшої й найгарнішої, ніж до поганулі, він ніколи не любив наполовину. Однак деякі жінки після трьох чи після десяти любовних ночей прив'язували його до себе по-справжньому, а бували й такі, про яких уже після першого разу все було відомо і їх забувалося. Любов і любовна насолода здавалися йому тим єдиним, що по-справжньому зігрівало життя і надавало йому значення. Честолюбство було йому невідоме, він не робив жодної різниці між єпископом і жебраком, здобування й володіння чимось не могли його захопити, він зневажав їх, він ніколи не приніс їм і найменшої жертви і безтурботно сіяв грошима, а їх він інколи заробляв немало. Любов жінок, гра статей — ось що було для нього понад усе, й суть його частої схильності до смутку й нудьги виростала із його досвіду про плинність та минущість кожної пристрасті. Швидкий, минущий, прекрасний спалах любовного бажання, його коротке чуттєве горіння, скоре згасання — все це, здавалося йому, є серцевиною кожного переживання, це здавалося йому образом кожного блаженства і кожного страждання у житті. Смуткові тому і трепетові перед минущістю він міг віддаватися так само беззавітно, як і коханню, і туга ця — це теж було кохання, це теж була любовна насолода. Так само, як любовне блаженство у мить свого найвищого, найсолодшого напруження знає з певністю, що з наступним подихом воно має минути й померти, так і найглибша самотність і відданість глибокому смуткові з певністю знає, що раптово його поглине жадоба, прагнення світлої сторони життя. Смерть і любовна насолода було одним і тим самим. Матір життя можна було називати любов'ю або пристрастю, можна було називати її й могилою або тлінністю. Матір'ю була Єва, вона була джерелом щастя й джерелом смерті, вона вічно народжувала, вічно умертвляла, у ній любов і жорстокість були одне. Чим довше він носив її в собі, тим більше її постать перетворювалася для нього в алегорію, у священний образ.
Він знав, знав не словами і не своєю свідомістю, а найглибшим знанням крові, що його дорога веде до матері, до чуттєвої насолоди і до смерті. Батьківська сторона життя, дух, воля — домівка його була не там. Там, вдома, був Нарцис, і тільки тепер збагнув і зрозумів Ґольдмунд повністю слова друга і побачив у ньому свою протилежність, і власне це він відображав у своїй фігурі Св. Івана, власне це робив видимим. Можна було до сліз тужити за Нарцисом, можна було так чудово мріяти про нього — та досягнути його, стати таким, як він, було неможливо.
Якимось таємним почуттям Ґольдмунд здогадувався і про таїну своєї художньої майстерності, своєї глибокої любові до мистецтва, своєї часами дикої ненависті до нього. Не роздумами, а почуттями він з допомогою багатьох порівнянь здогадувався: мистецтво було поєднанням батьківського й материнського світів, духу і крові, воно могло початися у чомусь найчуттєвішому і вести у щось цілком і повністю абстрактне, а могло мати початок у чистому світі ідей і закінчитися у щонайтілесніших плоті й крові. Усі ті справді величні твори мистецтва, а не просто добрі штукарські витівки — вони були наповнені вічною таємницею, наприклад та майстрова Матір
Божа, всі ті справжні, беззаперечні твори мистецтва мали це небезпечне подвійне обличчя, це чоловічо-жіноче, це співіснування інстинктивного й суто духовного. Та найкраще Єва-мати змогла б виявити це подвійне обличчя тоді, коли йому самому одного разу вдасться його відтворити.
У мистецтві й у бутті митця полягала для Ґольдмунда можливість примирення його найглибших суперечностей, або принаймні можливість якось виразити чудову, дивовижну, постійно нову притчу про роздвоєність його власної природи. Однак мистецтво зовсім не було просто подарунком, володіти ним — це було зовсім не просто так, коштувало воно дуже багато, воно вимагало жертв. Понад три роки Ґольдмунд жертвував йому найпіднесеніше та найпотрібніше з того, що для нього стояло поруч із любовною втіхою: свободу. Вільне існування, вільне ширяння без меж і кордонів, уся сваволя й усі небезпеки мандрівного життя, самотність і незалежність — від усього він відмовився. Хай інші і вважали його примхливим, непокірним і свавільним, коли він від часу до часу розлючено занедбував майстерню й роботу — для нього самого таке життя було рабством, інколи воно ятрило його до нестерпного. Це не майстрові він мусив коритися, не майбутньому, ані природним потребам, а самому мистецтву. Мистецтво, це нібито таке духовне божество, потребувало стількох нікчемних речей! Йому потрібні були дах над головою, інструменти, дерево, глина, фарби, золото, воно вимагало роботи й терпіння. Це заради нього він пожертвував дикою свободою лісів, сп'янінням від широких просторів, гіркими втіхами небезпеки, гордістю нужденного життя — і він повинен був приносити цю жертву знову й знову, задихаючись і скрегочучи зубами.