— Ти,— сказав він.— Ти! Хто ти така?
— Я — Ліза,— сказала вона.
— Ліза,— повторив він, куштуючи це ім'я.— Лізо, ти така мила.
Вона наблизила свої вуста до його вуха і прошепотіла: "Слухай, це було вперше? Ти до мене ще жодної не кохав?"
Він похитав головою. Та раптом він підвівся й подивився довкола себе, понад полями, на небо.
— О,— вигукнув він,— сонце вже зовсім низько. Я мушу вертатися.
— І куди ж це?
— В монастир, до отця Ансельма.
— В Маріябронн? То ти звідти? А ти не хочеш ще побути зі мною?
— Я б дуже хотів.
— Ну то лишайся.
— Ні-ні, так не можна. І мені ще треба трохи назбирати трав.
— То ти в монастирі?
— Так, я учень. Але я ще недовго там залишатимуся. Можу я до тебе прийти знову, Лізо? Де ти живеш, де твій дім?
— Ніде я не живу, скарбе мій. Ти не хотів би сказати мені своє ім'я?
Ах так, то ти звешся Ґольдмунд? Поцілуй мене ще раз, Ґольдмундику, і можеш собі йти.
— Ти ніде не живеш? А де ж ти спиш?
— Якщо хочеш, з тобою в лісі або на сіні. Ти прийдеш сьогодні вночі?
— О, так. Як тебе знайти?
— Ти вмієш пугикати совою?
— Я ніколи не пробував.
— А ти спробуй.
Він спробував. Вона задоволено засміялася.
— Ну то приходь сьогодні вночі і запугикай, я буду десь тут поблизу. Я тобі подобаюся, Ґольдмундику, мій хлопчику?
— Ах, ти мені дуже подобаєшся, Лізо. Я прийду. Хай береже тебе Бог, мені треба йти.
Женучи коня чвалом, Ґольдмунд повернувся в сутінках до монастиря і зрадів, що отець Ансельм був дуже заклопотаний. Купаючись босоніж у потоці, якийсь брат загнав собі в ногу скалку.
Тепер слід було відшукати Нарциса. Він запитав одного з братів-чергових, які роздавали їжу у трапезній. Ні, сказали вони, Нарцис не приходив на вечерю. Сьогодні він постить і зараз, найімовірніше, спить, бо вночі мав чування. Ґольдмунд вибіг. Місцем, де спав його друг під час довгих духовних вправ, була одна із келій для покути у внутрішньому монастирі. Він біг туди, не роздумуючи ні про що. Під дверима він прислухався, нічого не було чути. Він тихо увійшов. Те, що це було суворо заборонено, не мало зараз ніякого значення.
Нарцис лежав на вузькому дощаному помості; у сутінках він був подібний до мерця: блідий, із гострими рисами обличчя, він лежав на спині з руками, схрещеними на грудях. Проте очі його були розплющені, і він не спав. Він мовчки глянув на Ґольдмунда, без докору, але не рухаючись, було видно: його настільки поглинула заглибленість у себе, що він перебував у іншому часі, в іншому світі, що йому було важко впізнати товариша і зрозуміти його слова.
— Нарцисе! Пробач, пробач, любий, що я турбую тебе, це зовсім не через якісь пустощі. Я знаю, тобі, власне кажучи, зараз не можна зі мною розмовляти, але зроби це, я тебе дуже про це прошу.
Нарцис отямився, якусь мить він різко мружився, ніби робив над собою зусилля, щоб прокинутися.
— Це дуже потрібно? — запитав він кволим голосом.
— Так, це дуже потрібно. Я прийшов, щоб з тобою попрощатися.
— Тоді це дуже потрібно. Ти б не прийшов просто так. Заходь, сідай біля мене. У нас чверть години, потім починаються перші чування.
Він підвівся і сидів, дуже худий, на голому дощаному ліжку. Ґольдмунд сів біля нього.
— Тільки пробач! — сказав він винувато. Келія, голий поміст, невиспане і втомлене обличчя Нарциса, його напіввідсутній погляд, усе це ясно показувало йому, як сильно він тут заважає.
— Немає за що вибачатися. Не звертай на мене уваги, мені нічого не бракує. То кажеш, ти хочеш попрощатися? Отже, ти йдеш геть?
— Я йду ще сьогодні. Ах, не можу я це тобі розказати! Якось усе вирішилось так раптово.
— Це прибув твій батько чи якесь повідомлення від нього?
— Ні, нічого такого. Саме життя прийшло до мене. Я іду геть, без батька, без дозволу. Я ганьблю тебе, слухай, я втікаю.
Нарцис подивився на свої довгі білі пальці, вони виглядали з рукавів ряси, тонкі, мов у привида. На його строгому, вкрай втомленому обличчі усмішки не було, але вона вчувалася в його голосі, коли він сказав:
— У нас дуже мало часу, любий. Скажи лише найнеобхідніше, скажи чітко й коротко. Чи це я повинен тобі сказати, що з тобою сталося?
— Скажи ти,— попросив Ґольдмунд.
— Ти закохався, хлопчику, ти пізнав жінку.
— Як ти знову можеш все знати!
— Ти сам полегшуєш моє завдання. Твій стан, о amice (о, друже — лат.— Прим. перекл.), має всі ознаки того виду сп'яніння, який називають закоханістю. Але говори сам, будь ласка.
Несміливо Ґольдмунд поклав свою руку на плечі друга.
— Ну, та ти вже сказав. Але цього разу ти сказав не так, як треба, Нарцисе, неправильно. Це зовсім інакше. Я був у полі й заснув на спеці, і коли я прокинувся, моя голова лежала на колінах якоїсь вродливої жінки, і я відразу відчув, що це прийшла моя мати, щоб взяти мене до себе. Не те, щоб я вважав цю жінку за свою матір, у неї темні карі очі і чорне волосся, а моя мати була білявою, як і я, вона була зовсім іншою. І все ж таки це була вона, це був її поклик, це була вістка від неї. Ніби зі снів мого власного серця ось прийшла раптом прекрасна незнайома жінка, вона тримала мою голову в себе на колінах і усміхалася до мене, ніби квітка, і була така мила зі мною, і вже при першому поцілункові я відчув, як у мене всередині все розтануло, і я відчув млосний біль. Уся туга, яку я коли-небудь відчував, усі сни, усі солодкі страхи, усі таємниці, приспалі у мене всередині, прокинулися, усе змінилося, стало зачарованим, все набуло якогось змісту. Вона навчила мене, що таке жінка і якою таємницею вона володіє. За півгодини вона зробила мене старшим на багато років. Тепер я знаю багато. І я раптом ще ось що збагнув: мені не залишатися більше в цьому домі, ані одного дня. Я відходжу, тільки настане ніч.
Нарцис слухав і кивав.
— Несподівано воно сталося,— сказав він,— але це щось, чого я очікував. Я багато думатиму про тебе. Мені тебе бракуватиме, amice. Чи можу я щось зробити для тебе?
— Якщо зможеш, то скажи слівце нашому настоятелеві, аби він мене не прокляв повністю. Крім тебе, він єдиний у цьому домі, думки кого мені не байдужі. Він і ти.
— Знаю... Є у тебе ще якісь прохання?
— Так, одне прохання. Коли пізніше ти думатимеш про мене, то помолися за мене! І я дякую тобі.