Уільямс повільно нахилився і почав підбирати недопалки з підлоги.
Один з охоронців щось сказав. Він був високого зросту, мундир туго обтягав плечі. Рімо звідкись пам'ятав, що його звали Майк.
— Залиште, потім заберуть, — вимовив Майк.
— Ні, я сам.
Слова виговорюються повільно. Скільки часу він будь з ким не розмовляв?
— Поїсти хочете? — почав було охоронець, але зупинився. Помовчав, глянув уздовж коридору. — Пізненько, щоправда, але що-небудь роздобути можна.
Рімо похитав головою.
— Ні, я краще приберу. Скільки ще залишилося?
— З півгодини.
Великими долонями Рімо мовчки згріб в одну купку сигаретний попіл. Шваброю вийшло б краще, але її немає.
— Може, вам що потрібно? — запитав Майк.
— Ні, спасибі, — Рімо вирішив, що охоронець усе-таки непоганий хлопець . — Закурюй.
— Мені тут курити забороняється.
— А-а. Тоді візьми пачку. У мене дві.
— Спасибі, не дозволено.
— Нелегка у вас отут робітка, — збрехав Рімо.
— Робота як робота. Легше зміни в патрулі, звичайно, але теж не цукор.
— Ага, — посміхнувся у відповідь Рімо. — Робота є робота.
— Точно.
Тиша. Ще дзвінкіша після того, як була порушена.
Рімо спробував придумати, що б сказати, але не зміг.
Знову заговорив охоронець:
— Незабаром прийде священик.
Це пролунало майже як питання.
Рімо скривився.
— Тим гірше для нього. Я в церкві не був з тих пір, як хлопчиськом прислужував на вівтарі. Чорт, будь-кого заарештуєш, то говорить, що в дитинстві в церкві прислужував, навіть протестанти і євреї. Може, попи знають щось, чого я не знаю? Може, від цього мені полегшає? Згода, нехай приходить.
Рімо підвівся. Розминаючи ноги, підійшов до ґрат і поклав на них руку.
— Моторошна справа, а?
Охоронець кивнув, але обидва відійшли на крок від ґрат.
— Якщо хочете, я можу покликати священика безпосередньо зараз.
— Гаразд. Ні, зачекай. Перегодь хвилину.
Охоронець опустив очі.
— Часу залишилося небагато.
— Кілька хвилин ще ж є?
— Добре, піду покличу. Хоча він так чи інакше прийде.
— А-а, так заведено, чи що?
Плювок у морду на прощання. Вони подбають про врятування його безсмертної душі тільки тому, що так записано в місцевому карному законодавстві.
— Не знаю, — відповів охоронець. — Я тут тільки два роки. За цей час тут у нас будь-кого не було. Піду подивлюся, чи готовий він.
— Не треба.
— Я незабаром повернуся, це поруч, наприкінці коридору.
— Тоді вперед, — сказав Рімо. Не вартувало сперечатися. — Можеш не квапитися. Вибач, будь ласка.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Тюремна легенда каже, що присуджені до смерті ввечері перед стратою з'їдають вечерю з більшим апетитом, ніж начальник в'язниці Метью Уеслі Джонсон. Так було і сьогодні.
Сидячи в кабінеті, Джонсон намагався відволікти себе читанням вечірньої газети, підперши її підносом з неторкнутою вечерею. Тихо гудів кондиціонер. Знову доведеться бути присутнім при страті. Робота така. Чому ж не дзвонить телефон?
Начальник в'язниці подивився у вікно. Пізні кораблі йшли по темній смузі ріки до незліченних причалів, розкиданих неподалік по березі океану. Спалахували і гаснули вогні, що передають закодовані попередження про небезпеку на випадок, якщо ті, кому вони можуть щось сказати, виявляться поблизу.
Він кидав погляд на годинник. Залишалося тільки двадцять п'ять хвилин. Він знову зайнявся читанням "Ньюаркські вечірні новини". Передовиця попереджала про зростання злочинності. "Ну і що? — подумав він. — Рівень злочинності підвищується з кожним роком. Навіщо кричати про це на першій сторінці? Тільки людей баламутити. А крім того, ми вже знайшли простий спосіб вирішення проблеми злочинності: стратити всіх до одного поліцейських". Його думки знову повернулися до Рімо Уільямса, який сидить там, у камері.
Уже давно він вирішив для себе, що найнеприємніше — це запах. Не від ростбіфа з готового замороженого обіду, який стояв перед ним на столі неторканим, а від того, що відбудеться сьогодні. Якби повітря було чистіше... Але запах усе одно був, незважаючи на витяжну вентиляцію, — запах горілого м'яса.
Скільки їх було за сімнадцять років? Сім чоловік. Сьогодні стане вісім. Джонсон пам'ятав кожного. Чому не дзвонить телефон? Чому губернатор не повідомляє про помилування? Адже Уільямс не бандит, він же поліцейський, чорт візьми!
У пошуках розділу кримінальної хроніки Джонсон перевернув кілька сторінок. От ще один обвинувачується в убивстві. Він прочитав статтю цілком у пошуках деталей. У барі негр ударив когось ножем під час бійки. Напевно, не виявиться в нього. Бійка в барі... Швидше за все, пройде як ненавмисне вбивство. Смертного вироку тут не буде. Добре.
А цей Уільямс... Джонсон похитав головою. Що діється з судочинством? Невже судді панікують через всіх цих борців за цивільні права? Хіба не зрозуміло, що кожна принесена жертва спричинить за собою наступну, ще більшу, і так доти, поки взагалі будь-чого не лишиться? Невже за десятиліттям прогресу знову настає смуга безглуздо жорстокого, винятково карального закону?
Три роки минуло з останньої страти. Здавалося, що часи змінюються. І от, будь ласка... Миттєво взятий до розгляду обвинувальний акт! Суд Уільямса, рішуче відмовлення в апеляції, і бідолаха в камері смертників.
Щоб воно все пропало! На чорта потрібна така робота? Погляд Джонсона упав на фотографію, що стояла в далекому куті його широченного дубового письмового столу. Мері і дітлахи. Де ще заробиш 24 тисячі в рік? Так тобі і треба: не будеш вдруге підтримувати кандидатів, які перемагають на виборах. Ну що ж цей виродок не телефонує про помилування?
Отут на його "вертушці" — телефоні кольору слонової кістки — замиготіла лампочка. По широкій скандинавській фізіономії начальника в'язниці розлилося полегшення. Він схопив трубку:
— Джонсон слухає!
Знайомий голос вимовив:
— Добре, що ти на місці, Мет.
"Де ж мені ще бути?" — роздратовано подумав Джонсон, але уголос вимовив:
— Радий чути вас, губернатор, навіть не уявляєте, як радий.
— Дуже шкодую, Мет. Помилування не буде. І відстрочки виконання вироку — теж.
— А-а, — сказав Джонсон. Його ліва, не зайнята трубкою, рука зім'яла газету на столі.
— У мене прохання, Мет.
— Звичайно, губернатор, звичайно.