ТРАГЕДІЙНЕ
ПЕРША ДІЯ
1
Заплакала, затужила у своєму домі (на Міщанській вулиці, № 37)
мадам С т а х а н ч и х а Т а р а с о в н а:
— Ой, хто скаже, хто ж розкаже, чи ти, доню, чи ти, пташко, а чи ти. Матінко Божа, куди він, у яку сторононьку тікає та на кого ж мене, бідну, покида-а-є?".
Похнюпилась канарка в клітці. Посмутнів образ Божої Матері. Мовчать.
Тільки д о ч к а с е р е ду л ь ш а біля матері впада:
— Мамонько!
— Не перебивай!
— Випийте, люба...
— Що це?
— Валер'янові краплі.
— Геть, одчепися! Хіба можна таку драму в серці та валер'янкою впинити... Дай мені отрути!
— Сіли б ви краще од вікна, абощо.
— А то що?
— Люди ж проходять повз вікон...
— Товченого скла дай, я втруюся!..
— Сусіди ж он бачать і чують.
— Хай бачать! Хай чують! Як друзі, — хай пожаліють, а вороги, — хай ізрадіють, що драма така в нас у домі, що муж мій законний тіка-а-є...
2
Увійшла с т а р ш а д о ч к а. С е р е д у л ь ш а до неї:
— Покликала хрещеного?
— Ідуть.
Т а р а с о в н а
(так і скинулась)
— Де він, далеко?
— Зараз увійдуть.
— Де, питаю?
— Та кажу ж вам, мамонько, зараз... Заскочили в одне місце, заслабли на шлунок...
Т а р а с о в н а
(утерлась)
— А господи, так би й сказала відразу. Та чи прибрано ж там?
— Я мила учора.
С е р е д у л ь ш а
(до старшої)
— Ти ж сказала хрещеному, що папонька побіг вже по пашпорт?
— Аякже.
— А він що?
— Сказали, що вже знають про це.
Т а р а с о в н а
— А басів із церкви покликала?
— Любуня ж побігла.
— А горілки басам?
— Вона й горілки купить.
— Піди ж, моя доню, та наріж цибулі дрібненько, редьки, олійкою помасти на закуску людям.
С т а р ш а
(так і пирснула)
— Все я, та я! І по хрещеного, і по басів, і цибулю криши. А вона он стоїть, ізгорнувши ручки...
С е р е д у л ь ш а
— А хто квіти полив, як не я? А хто з валер'янкою, як не я? Повилазило?
Ущипнули одна одну, щоб М а т и не бачила.
— Ой!
— Ой-ой!
Т а р а с о в н а
— Ой помру я і ще раз помру з такими доченьками, що вже темно в очах і сонце зробилося чорним, а вони ж того горя ще додають." Дайте мені карти! Ще раз кину на його… Ще раз, та й годі. (Кинула на карти, Глянула. За серце взялася)
— Ой, знову дорога кладеться!..
Д о ч к и
— Та невже ж, невже, мамонько мила?
— Хіба повилазило? Червоная шістка?
А в Тарасовни жах в очах глибокий, містичний:
— Ворожу, ворожу — і все оця карта... А тут іще й сон; дорога у полі й місяць щербатий, що вже смутний, а що блідий... Немов би тіка, покотився за землю. А я стою при дорозі, як тінь та самотня. Це ж батько наш, місяць отой, чує душенька — втече він, поко-о-титься, загине в доро-о-зі...
Д о ч к и
— Мамонько, цитьте!..
— Сусіди йдуть.
Т а р а с о в н а
— Годі мовчати, бо вже ж намовчалась! І критися годі! Хай знають усі, яка в домі й у серці драма...
З
Увійшли с у с і д и, тихо й поважно, як і годиться заходити про такий случай. Стали. То д о ч к и обидві, як ті ластівки до матері:
— Може, вам, мамонько, компреса накласти?
— Може б, ви, мамонько, лягли та спочили?
С у с і д и
(Зітхнули. Покивали головами. І як годиться про такий случай, сказали філософічно)
— А вже, мабуть, спочинемо в комхоза на дачі (на кладовищі).
— Отам уже виспимось вволю.
— Здрастуйте, Тарасовно!
Т а р а с о в н а
(Ледве, через силу підвелась. Привіталася)
— Сідайте, сусідоньки. Хоч і хвора я, хоч і драма в домі, а просю — сідайте. (Дала середульшій хусточку). Дай мені другу хусточку!
С е р е д у л ь ш а
— Мокра ж, як хлющ... Хіба ж отак можна плакати, мамонько?
С у с і д и
(на таке питання всміхнулись, примовивши)
— Гм... А чому й ні?
— Питає.
— Сказано — молоде, зелене...
Т а р а с о в н а
— Не так себе жалько, як їх, моїх діток; що 'дне не спить — мамо, каже, не можу, друге не спить, плаче у подушку тихо, третя, Любуня, як тінь, біля мене всю ніч вистоює... А батькові байдуже: тіка-а-є...
С у с і д и
— Та невже М а л а х і й Минович, сказать би, вже при літах, та на таке діло пустився? Просто не віриться.
Т а р а с о в н а
— Вже у дорогу склався, ось: ціпочок, торбина а сухарями.
С т а р ш а
— Самі й сушили.
Т а р а с о в н а
— Потайки сушив... Оце побіг до виконкому совіцького пашпорта брати... Сьогодні й така.
С у с і д и
— Та куди, хоч і не годиться закудикувати, куди, Тарасовно!
— Не питайте!
С т а р ш а
— Не кажуть.
Т а р а с о в н а
— Не каже, сусідоньки милі. Вже й кум питав, вже й на молебень давала, вже й п'яним напували — не каже...
С у с і д и
(ще більше здивувались)
— Гм... Воно справді — ціпочок. І торбина. Це так, як на прощу йдуть... А може, він говіти налагодився, до ікони якої, абощо?
Т а р а с о в н а
— Де вже йому до ікони, коли сюрприз такий викинув, що паски заборонив був пекти...
— Та що ви кажете?
— Свиням... Крашанок накрасила сито, дак він сви-и-ням... Семий годок отак — нема в домі порадоньки, супокою, семий заступає, а він ще й з дому тіка-а-є... (Та й заголосила).
Д о ч к и
— Ой, ой, мамонько, ой!..
С у с і д и
— Та що ви, Тарасовно! Стямтеся! Мов по мертвому. Хіба ж так можна?
Т а р а с о в н а
— Не можу, сусідоньки, до тями прийти. Лучче б йому вмерти. Щоб я його на той світ виряджала, як оце він тіка не знать і куди... Бо до мертвого хоч порадитися підеш, на хрест той похилишся та й виплачеш горе, а як втече він, куди мені йти? Де його шукати? По яких світах, у яких дорогах... Ні мертвого, ні живого не ви-и-дно...
С у с і д и
(Вже й їх пройняло. У хустки та в фартухи сякаючись)
— Така ж драма, така драма, що й кіна не треба!.. (По паузі). Хоч скажіть, коли це сталося з ним, з чого й як?
Д о ч к и
(так і сипнули)
— Ще з тої пори, як салдати паркан наш спалили…
— Неправда! Як куля ударила в сіни…
— Я розкажу!
— Я!
Т а р а с о в н а
(впинила дочок)
— Про мужа ніхто краще не розкаже, як законная жона, — тільки я... Ластівкою, ластівкою, сусідоньки, хутенько, бо сьогодні ж будень... Ще як почалась ота революція, як почалась, як почалася...
Д о ч к и
— Салдати...
— Не перебивай, ідійотко!
— ...паркан наш спалили.
С у с і д и
— У нас тоді свиней покололи красноголові македони.
Т а р а с о в н а й д о ч к и
(наввипередки)
— З тої пори й почалось, сусідоньки. Попервах Маласик пив воду нишком...