Мати журилася дуже. Пилипиха усю правду нашу знала, а ради не знаходила, хоч яка була мислива собі. Вона тільки судила та сварилась, що мати кориться чоловіку, що з того усе лихо встає, — та більш вона доводила того гнівом своїм, аніж словами. Діждали ми батька з дороги. Повернувся він такий, який пішов — неласкавий. Осмалений сонцем та обвітрений, здававсь він ще похмурніший, ніж був. Повернувся додому увечері; ми ще не лягали, а вже всюди було тихо, як його голос грізний почувся. Ми кинулися, я і мати, йому назустріч, кличемо Катрю за собою: "іди батька стрічати". Він у двір уступив, нас минаючи, тільки мовчки вклонився, — ми так і стоїмо; він опорядив усе, — тоді у хату, сів на лаві оддалік од усіх. Мати вечеряти просила — він кивнув головою, що добре, і вечеряв усе мовчки, усе не дивлячись на нас. Тільки одного разу його очі бистрі споглянули на Катрю пильно, — начеб осмалене обличчя побіліло трохи, а він нікому не сказав нічого.
А Катря стоїть коло стіни, сама як стіна біла, — бачу — зомліває. Добачає те й мати, хоче мову почати з батьком, та голосу нема слово вимовити.
— Втомився я, — каже батько.
— На добраніч вам, — кланяюся йому; узяла Катрю за руку та й вивела за собою з хати у світлицю. Вона сіла і трусилася уся.
— Що тобі, Катре? — питаю. — Чи ти батька ізлякалася?
— Ні, ні... я тільки спогадала... як тоді благала я батька, як нарікала!.. тоді в мене було щастя... тепер вже ні об чім мені просити дома, нічого сподіватись з сторони... Нема в мене нічого, — я сама нещаслива!
— Втихни, Катре, втихни для батька, батько почує, —годі! — вговоряю її.
— Втиши ж ти перш моє серце! — одмовила ридаючи. Ніч ішла в тузі та в жалю.
— Темна ніч яка! — промовляла Катря сумуючи, — яка темная та довгая! — А стала зоря розсвітати, стало сонечко ясненько сходить, — каже: — Вже й зоряється! Вже сонце; день, як його перебути до ночі — боже милий!
Мати тим тільки свою журбу тішить, що сеє безталання Катрине буде батькові вгодне; хутко й поспішилася сказати йому:
— Катря вже не хоче сама за Чайченка.
Дуже батька слова її зрушили.
— Повісти, як усе було, — не вмини нічого! — велить. І усе йому мати повістила, що було.
— Зглянься на дитину бідну, друже мій, — просить батька: — вона послухала, покорилася, а нещаслива.
— Вона не мене послухала, — одмовив батько та й задумавсь.
Мати боязко на його споглядала — гніву не вбачала, тільки думу-думу на чолі високім похмурім.
Далі він пішов собі із двора — так, як ік гаю побрався, — а тії пори вже не було ніякого діла в полі...
— Як він прийняв теє, — не знаю, — говорила мати, смутно виглядаючи його додому.
Він повернувся увечері пізно.
Увечері всі у хаті зібралися, усі вкупі перебули його, довгого вечора того. Усі робили кожен своє діло.
І багато тих вечорів довгих перевелося в нас без розмови, без гомону, — от як, бува, при недужому, що к смерті недугує, сидять люди, не зглянуться, бо смутний кожен погляд, не розмовляться, бо нема їм у слові поради, а час іде, тихо йде, дуже тихо, — то ніби разом як промигне кілька годин і знов ледве точиться, а кожна хвилина важко прилягає на душі.
XII
Що далі, то гірш сумувала Катря. Жалю свого збулася, а обняв її самий сум. То було коли озветься до нас із Марусею словом сердечним: "Ой важко, Марусю! Ой важко, Химо!", а то зовсім одцуралася усіх. Ласку прийма, не вважаючи; що спитаєш в неї, заговориш — "що треба? чого хочете?" До матері як нерідна дитина; від батька далеко сторониться... Де там в селі пригода, дослухається: яка, хто журиться, плаче — і їй наче любо вдивлятися, обміркувати тут — і дивиться і слухає вона так, що ніби їй не жалко, що серце болить, а жалко, що чоловік нікчемен у світі, і говорить, було: "Отсе люди! Що той розум людський!"
Стала вона якась холоднувата, спокійна, хоч і сумна, і смутная.
— Боже мій, Катрусю! — згадаю їй: — як колись — що ти за весела була!
— Була весела, — одкаже, — бо перше було жити легко у світі, як дурному з гори бігти... Тут мені дещо нахватилося — зупинило мене... Спитала я тоді: що то за життя наше? І нащо чоловік живе? Пощо у світ родиться? Живе ыа муку — родиться на смерть. Нічого шукати, ні по чім боліти — усе проходить, як дим, усе минає, як зілина...
Почне було такечки говорити, тільки слухаємо з Марусею. Нагонить було холоду своїми словами.
— Скажи мені, Катрусю, — питаю одного разу, слухаючи тії мови її суворі, — чи ти вже не любиш?
Та й сама злякалася, що нагадала їй, а вона всміхнулася.
— Не бійся, не бійся, — каже, — я вже не плачу тепер, я вже не ревную, та й не кохаю...
— Як? Вже забула?
— Ой, Химо, — промовляє, — як усе світове минає! І кохання, і радощі, і горе — як усе минає! Що було нам дороге, над душу, — бачимо, аж порошинка пильна!..
Змагається з нами, що нема у світі ані добрих людей, ані правди у людей.
— А де ті правдиві? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правді. А де ті добрі?
— Мати ж наша? — кажу...
Перехопила мене:
— Мати, батько, родичі? Та свій своєму поневолі вже брат! А нехай-но в одну річ вкохаються та вдадуться, — побачиш тоді, які добрі і яка правда!
— О, є у світі добрі люди, є правда! — говорить Маруся.
— Хіба у наших мислях із тобою!
— А що се, Катре, — кажу, — се вже ти одна, мабуть, сама одна певна людина на світі?
— Що певного у світі? От мені певно те тільки, що я безщасна...
Непорушимо вимовила свої слова... Згадують такеньки давнього давна поховане і придлакаие. А ми ізмовкли. І отсе ні ласкою, ані жартом не визволить її і на хвилину з того льодуватого суму...
Мати терпіла та плакала мовчки; дармо було озиватися до Катрі... Батько теж слова не ронив; тільки батько одміннвся якось... Якийсь погляд у його часом був, що я ще в його ніколи не бачила... Не постерегла того мати, і вже ж ні Катря, а щось у йому одмінило. Се я, цікава, сама тільки я завважила. Став він ніби на виду похмурніший, а ласкавший; мовчущий як перше, а унятливий; став піклуватий такий; казав би, ніжний... Якось Катря, дивлячись у віконце, промовила:
— Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде? Коли тепліш стане! — То як він виглядав того ясна! Як ждав на те тепло! Як ще звечора виходив і дививсь пильно та вважливе округи на небо!