Народні оповідання

Сторінка 8 з 12

Іцхок-Лейб Перец

"Господь,— думає він,— не хоче, щоб я цього року довершив його заповіт. Треба плисти назад!"

І сумно стає йому на серці. Він, либонь, согрішив перед Богом, і Господь сей рік не хоче споглянути на його жертву. І він міцно бере в руку весло і хоче вже повернути свого човна назад. Але тієї ж хвилини щось бризнуло йому в лице. Сатя озирається і бачить, як велика золота риба викидається, граючи по морю, й ударяє хвостом по воді.

Ех! Цю рибу він повинен піймати! Цю рибу Господь послав йому, зглянувся на смуток його, на його тугу, на його бажання виконати заповідь.

І він повертає човен і женеться за рибою.

А море вже розколихалося, хвилі підіймаються все вище й вище... Півсонця вже хмарою закрито; тільки пучечки білого проміння скоса прориваються крізь хмари. А риба пливе по хребту хвилі і Сатин човен за нею та й за нею. І раптом щезає риба: між нею і Сатиним човнем підіймається нагнана, надута вітром хвиля.

— Дурить, заводить мене,— думає Сатя і знову хоче повернути човен і пливти до берега. Але на ту ж мить хвиля заспокоюється, ніби раптом кудись провалилась; і ось — мало не до самого човна — підпливає риба і дивиться на Сатю великими очима, ніби благає його: "Бери мене! Бери мене! Виконуй заповіт, нехай удостоюся я послужити Богові!"

Обертається Сатя, пропадає риба. Нова хвиля набігає між нею й човном, і знов починає гніватись море! Не пестливу пісню співає воно, — море! — воно сердиться: яке зухвальство! В таку пору плавать по ньому! Ступати по його хвилях! І ніби злякалося моря, сховалося сонце за хмарою. Тільки цього, видно, й дожидався вітер. Визволився він і кидається з нестримним завзяттям, січе, немов пруттям шмагає, і все більше дражнить море. А море шумить і гуде, ніби тисячі басів грають в його череві, сотні барабанів в його хвилях.

— Додому! Додому!— стукає Сатине серце. І він збирає сіті в човен, все міцніше береться за весло і працює з усієї сили; жили на його руках от-от полопаються од напруження. Як порожній горіх, літає човен, вгору і вниз, по хвилях. Зчорніло небо,— сердито темне, поламане море. А він все працює веслом: додому, додому! Нараз він бачить: щось підпливає до нього збоку. Людське тіло пливе, утоплениця, це — жінка: поперед неї пливе волосся, чорне волосся — у його жінки таке волосся... З-під волосся показуються білі руки — у його жінки такі руки... І голос лунає: "Рятуй!" — його жінки голос, матері його дітей... Вона, видно, попливла за ним на другому човні. Вона потопає, вона кличе на поміч... І він бере праворуч, править до тіла, але море не пускає. Хвилі підіймаються між ними, буря реве і виє, але й серед бурі він чує її голос:

— Поможи, поможи! Сатя, поможи!

І він напружує останні сили, щоб доплисти.

І от він уже недалечко од білої плями. Волосся вже не видко, тільки намокла, напівпотоплена сукня... Веслом можна дістати... Але раптом між ним і його жінкою наростає вал, одпихає її в один бік, а човен у другий...

— Привид! — думає Сатя, згадуючи, що те саме було й з золотою рибою. І неохоче кидає він погляд до берега і бачить, що вже засвітилися вікна в рибальських хатах!

— Судний день! Йом-Кіпур! — згадує Сатя і враз пускає весло з рук.

— Роби зо мною,— кричить він до неба вгору,— що хочеш! А я в Судний день гребти не буду!

А вітер рве; хвилі кидають човен в безодню; і Сатя, як пустив весло з рук, так і сидить, спокійний і широко розплющеними очима дивиться то на замкнене небо — вгору, то на кипляче, спінене море — вниз.

— Роби зо мною, Господи, що хочеш! Да буде воля Твоя!

Нараз згадав він мотив хору, підтримуваний органом, і починає наспівувати цей мотив.

Німа душа, одну тільки мову має він, щоб говорити з Богом,— і він співає.

Небо стає все чорніше й чорніше, хвилі підіймаються все вище й вище, щораз гостріше дме вітер... Човен кидає то вгору, то вниз з гори, одна хвиля перекидає його другій... Одна вириває і геть односить весло; друга набігає ззаду і з роззявленою пащею женеться за човном... Вітер виє, як тисячі вовків, і до цього гуку вливає Сатя мотив молитви: "Хто упокоїться і хто призначений на блукання"... як хор, підтримуваний органом.

Хвиля б'є в човен. Сатя хоче вмерти, співаючи, перекинувся човен...

Але смерть йому ще не судилася...

Дві білі постаті, немов виткані з туману, ідуть босі, побравшися за руки, з розпущеним волоссям і осяйними очима по морю. І ледве човен Сатин перекинувся, підходять вони, підіймають його, беруть його між себе і ведуть попід руки і ступають з ним по хвилях, немов по куп'ях та грядках і так ведуть його попід руки серед вітру й гуку. Він дивиться і хоче говорить, щось спитати хоче він, але вони говорять йому:

— Співай краще, Сатіє, співай! Твій спів переможе гнів моря!

Вони йдуть з ним, і Сатя чує, як його човен пливе вслід за ними. Він обертається: човен і сіть, а в сіті загорнена золота риба.

І коли вони довели його до берега і відпустили додому, він застав у себе різника і різничиху.

В городі був пожар, то вони й прийшли до нього в гості.

І приготували рибу, і звичай зостався звичаєм.

"Гаразд!"

— Ви питаєте, чиїми заслугами сталося те, що я зостався євреєм?

— Тільки своїми і вже ніяк не заслугами предків. Я в тоді шестилітнім хлопчиком, мій батько — орендатором під Вільно,— так собі, простий єврей. І коли я зостався євреєм, то маю за це дякувати "Діду з Шполи".

Ви дивуєтеся, як я міг знати тоді "Діда з Шполи"?

Але ж Дід із Шполи ще не був тоді Дідом із Шполи. Молодою ще людиною він тоді був і саме переходив тоді велику пробу блукань. Мандрував з старечою братією довгий час од одного кагалу до другого, з одного заїзду до другого — жебрак, як усі жебраки, обідраний, обтріпаний, як усі инші. А що там всередині на серці діється — ану довідайся!

Та й коли він перейшов ту пробу, йому все ще не настала пора об'явитись. А тому прийшов він до віденських рабинів, дістав собі дозвіл на різництво і став за різника по селах. І от не блукає вже він по світу, живе собі в околиці Вільни. Але "миснагіди" мають нюх: так вони щось відчули в ньому. Починають вони його переслідувать, вигадувать на нього, виказувати на нього суддям — хіба я знаю? — буцімто переступає всі заповіти Тори. На що тільки не годні миснагіди! Як сказано, було мені тоді років шість. Він заходив инколи і до нас — зарізати вівцю або й так, переночувати. І я дуже полюбив його. Та й кого иншого, крім батька та матері, міг я полюбити? Мій учитель,— то була людина запальна, сердита, душогуб та й годі, а цей — добра, щира душа, одним поглядом животворив він людей. А брехливі чутки тим часом своє зробили: йому заборонили різати. Видно, мій учитель так само був причетний до тих переслідувань, бо його одразу ж оповістили про те. Ледве різник зайшов до хати, мій учитель як не крикне: — "Віроотступник! Проклятий! Геть звідси!",— ухопив його за комір і викинув геть з хати. Мене різонуло по серцю, нібито ножем якимсь. Але учителя я боявся як смерти; і тільки тоді, як він замислився, вибрався я з дому та й побіг наздоганяти різника по шляху. Той шлях недалечко од нашого дому завертав до лісу, що йшов вже до самої Вільни. Що я хотів, не знаю, але щось гонило мене до бідного різника. Я хотів хоч попрощатися з ним, хоча б ще раз поглянути в його добрі, щирі очі.