Нариси з історії нашої культури

Сторінка 14 з 20

Маланюк Євген

Залишається додати кілька фактів до загального образу культури тієї доби.

Плястика, що на початках доби ще носить виразно старокиївський ("візантійський") характер (найбільш заховані її зразки на терені корінної Польщі — фрески в Кракові, в Сандомірі, в Люблині — все з XV ст.), вже в XVI ст. являє образ дуже повільного, органічно-конструктивного засвоювання Ренесансу, що йде впарі з більш помітним ренесансовим будівництвом доби. В цім будівництві, до речі, відограли немалу ролю безпосередньо італійці-архітекти, що тоді масово прибували до Східньої Европи, і, осідавши у нас, навіть зміняли прізвища на українські (Петро "Красов-ський" — 1567 р. — Корняктівська вежа та Трьохсвятительська каплиця при Успенській церкві у Львові).

Пам'ятки будівництва, в тягу віків занедбувані й руйновані чужими державностями та й власним ослабленням історичної пам'яті, передусім замки — Острозький, Любарта луцький, королеви Бони кременецький — свідчать про розмах і історіотворчі зусилля поколінь. Всі вони оформлені, остаточно, в стилі Ренесансу.

Гарно і своєрідно Ренесанс відбився не лише на малярстві (львівська школа XVI ст.), а й на різьбі (на-могильники, іконостаси), що вже з кінцем XVI ст. виразно еволюціонують до національної відміни Барокко — українського або козацького Барокко.

Цей стиль є панівним у цілім XVII ст. нашої культури, що, перейшовши традиційно до ст. XVIII і осягнувши своєї вершини в Мазепинім будівництві, залишився найяскравішим феноменом нашої національно-культурної творчости у всіх ділянках її — музики, поезії, малярства, різьби й архітектури на потомні часи.

На румовищах будівництва старокиївської доби, що ними була засіяна ціла наша Батьківщина, а Київ, передусім, — почався пляновий і впертий реставраційний рух, зв'язаний з центральною постаттю нашої культури доби Барокко — Митрополитом Петром Могилою (1633-1647). Це з його ініціятиви почалася відбудова занедбаної й зруйнованої катедри св. Софії та цілого ряду інших пам'яток будівництва. Дорогоцінний Щоденник Подорожі архидиякона Петра Алеп-ського подає яскраві дані про церковне будівництво й відновлювання за часів Хмельницького, що обіймало всі ділянки плястичного й архітектурного мистецтва, також і світського характеру (церква й палац в Суботові, портретне мистецтво).

Не маємо тут можливости зупинитися окремо над літературою Доби Барокко, відсилаючи читача до спеціяльних праць. Одне можна ствердити:

Коли староболгарська в своїй основі літературна мова нашого Середньовіччя українізувалася лише поволі і більше в своїй фонетиці, аніж в лексиці, то надзвичайно барвиста мова нашого Барокко, увібравши в себе багато латинізмів і польонізмів (а на додаток і латинську синтаксу), довгі літа перед тим бувши кан-целярійно-державною мовою "Великого Князівства Литовського", почала в Козацькій Добі насякати живим українським словництвом досить приспішено, хоч і не тратячи свого барокково-пишного "високого стилю" (публікації Києво-Могилянського центру, гетьманські універсали, відновлена редакція "Александрії" і ін.). "Українізація" цієї літературної мови, одначе, залишилася незавершеною і мова та існуватиме довго, догасаючи ще в творах Сковороди (1722-94) та, подекуди, навіть в "Історії Русів". Існуватиме поруч мови "низького стилю", ц. т. живої людової, поруч навіть в обсязі того самого твору (інтермедії в багатім репертуарі бароккових драм). Пам'ятками цієї людової, живої мови, з доби Барокко маємо т. зв. шкільну віршу і, розуміється, козацькі думи, що їх формально можна б пов'язати з традицією "Слова о Полку". З цієї мови пізніше вийшла "Енеїда" Котляревського.

Опріч творів полемічно-релігійного характеру, проповідей, наукових, переважно богословських, трактатів, маємо не малий доробок Барокко в області історіографії. Це — "козацькі хроніки", "діяріюші", козацькі літописи, між ними — Самовидця (доведений до 1702 р.), Григорія Граб'янки (1709) і найширший — Самійла Величка (закінчений по 1720 р.) Не забракло й синтетичного нарису історії Київської Держави пера професора Києво-Могилянської Академії — Ін-нокентія Ґізеля під назвою "Синопсис" (1674 р.).

Віршована поезія Барокко, допроваджена до значної досконалости, обіймає добу від Сагайдачного (К. Сакович, І. Величковський, єромонах Кліментій, св. Дммтрій Туптало) аж до Мазепи, (що був також автором віршів) і Г. Сковороди включно. Так само багато представляється драматургія, що постала з західноєвропейської т. зв. шкільної драми. Серед авторів (св. Дмитрій Туптало, Т. Прокопович, Г. Конись-кий) треба назвати М. Довгалевського, визначного майстра — саме писаних людовою мовою — інтермедій.

Та отой мовний дуалізм доби Барокко, ц. т. існування (й співіснування) мов літературної ("високого стилю") та людової ("низького стилю"), — відограв свою досить трагічну — з погляду культурного процесу — ролю пізніше, а саме: довів до розриву мовно-культурної традиції "високого стилю" (травестована "Енеїда" Котляревського — 1798 р.). І лише генієві Т. Шевченка пощастило в XIX ст. піднести т. зв. на-родню мову до височини вповні літературної.

13.11.1954.

Г. НІЧ БЕЗДЕРЖАВНОСТИ

Чеський нарід, який має досить спільного з нами в своїй історичній долі, мав свою "Полтаву" майже на століття раніше — битва при Білій Горі 1620 р. Там була знищена чеська шляхта, чеське лицарство, а з ними був ніби вирізаний з організму народу самий інстинкт войовничости, військовости, саме "почуття зброї". Залишився нарід селян і міщан, що — в суворій многовіковій німецькій школі — доказав чудес національної витривалости й національної організованосте: короткотривала державність 1918-1938 рр. у всій яскравості показала саме ці властивості окалі-ченого чеського народу. Чеський купець, чеький інженер, чеський ремісник, чеський учитель, чеський селянин були більш, ніж на висоті своїх історичних завдань. Але чеського вояка ми, властиво, не бачили. І його так наочно забракло року 1938*..

Даремні були заклики їх великого поета Йосипа Святополка Махара (його можна б уважати за спізне-ного чеського Шевченка). Намарне пропалахкотіла його пекуча бойова поезія — на тлі Масарикового позитивізму та "реалізму"*). Замість вояка — постав