І
Було вже годин десять вечора, і над садом світив повний місяць. У домі Шуміних щойно закінчилася всеношна, яку замовляла бабуня Марфа Михайлівна; і тепер Наді — вона вийшла в сад на хвилинку — видно було, як у залі накривали на стіл для закуски, як у своїй пишній шовковій сукні метушилася бабуня; отець Андрій, соборний протоієрей, розмовляв про щось з Падиною матір'ю, Ніною Іванівною, і тепер мати при вечірньому освітленні крізь вікно чомусь здавалася дуже молодою; поруч стояв син отця Андрія, Андрій Андрійович, і уважно слухав.
В саду було тихо, прохолодно, і темні, спокійні тіні лежали на землі. Чути було, як десь далеко, дуже далеко, мабуть, за містом, кумкали жаби. Відчувався травень, любий травень! Дихалося глибоко й хотілося думати, що не тут, а десь під небом, над деревами, далеко за містом, у полях і лісах розгорнулося тепер своє весняне життя, таємниче, прекрасне, багате й святе, недоступне розумінню кволої, грішної людини. І хотілося чомусь плакати.
Їй, Наді, було вже 23 роки; з 16 років вона палко мріяла про заміжжя, і тепер, нарешті, вона була нареченою Андрія Андрійовича, того самого, що стояв за вікном; він їй подобався, весілля було вже призначене на сьоме липня, а тим часом радості не було, ночі спала вона погано, веселість зникла... З підвального поверху, де була кухня, крізь відчинене вікно чути було, як там поспішали, як стукотіли ножами, як грюкали дверима на блоці; пахло смаженою індичкою та маринованими вишнями. І чомусь здавалося, що так тепер буде все життя, без зміни, без краю!
От хтось вийшов з дому й спішився на ганку: це Олександр Тимофійович, чи, попросту, Саша, гість, що приїхав з Москви днів десять тому. Колись давно до бабуні частенько ходила за подаяниям її далека родичка, Марія Петрівна, зубожіла дворянка-вдова, маленька, худенька, хвора. В неї був син Саша. Чомусь про нього говорили, що він чудовий художник, і, коли у нього померла мати, бабуня, ради спасіння душі, вирядила його до Москви, в Коміссаровське училище; років через два перейшов він в училище живопису, пробув тут мало не п'ятнадцять років і закінчив по архітектурному відділу, з гріхом пополам, але за архітектуру все-таки не брався, а служив в одній з московських літографія. Майже щоліта приїздив він, звичайно дуже хворий, до бабуні, щоб відпочити й поправитися.
На ньому був тепер застебнутий сюртук і поношені парусинові брюки, стоптані внизу. І сорочка була непрасована, і увесь він мав якийсь несвіжий вигляд. Дуже худий, з великими очима, з довгими, худими пальцями, бородатий, темний і все-таки вродливий. До Шуміних він звик, як до рідних, і у них почував себе, мов дома. І кімната, де він жив тут, називалася вже давно Сашиною кімнатою.
Стоячи на ганку, він побачив Надю й пішов до неї.
— Добре у вас тут,— сказав він.
— Звичайно, добре. Вам би тут до осені пожити.
— Еге ж, мабуть, що так доведеться. Можливо, до вересня у вас тут проживу.
Він засміявся без причини й сів поруч.
— А я ось сиджу й дивлюсь звідси на маму,— сказала Надя.— Вона здається звідси такою молодою! У моєї мами, звичайно, є слабості,— додала вона, помовчавши,— та все ж вона незвичайна жінка.
— Так, хороша...— погодився Саша.— Ваша мама по-своєму, звичайно, і дуже добра, й мила жінка, але... як вам сказати? Сьогодні вранці зайшов я до вас на кухню, а там четверо служниць сплять просто долі, ліжок нема, замість постелі лахміття, сморід, блощиці, таргани... Те саме, що було двадцять років тому, ніякої зміни. Ну, бабуня, бог з нею, на те вона й бабуня; а мама ж либонь по-французькому розмовляє, в спектаклях участь бере. Можна б, здається, розуміти.
Коли Саша говорив, то витягав перед слухачем два довгих, худющих пальці.
— Мені все тут якесь дике з незвички,— продовжував він,— Чорт знає, ніхто нічого не робить. Мамаша цілісінький день тільки гуляє, мов герцогиня якась, бабуня теж нічого не робить, ви — теж. І жених, Андрій Андрійович, теж нічого не робить.
Надя чула це й торік і, здається, позаторік, і знала, що Саша інакше міркувати не може, і це раніше смішило її, а тепер їй чомусь стало прикро.
— Все це застаріло й давно набридло,— сказала вона й підвелась.— Ви придумали б щось новіше.
Він засміявся й теж підвівся, і обоє пішли додому. Вона, висока, вродлива, струнка, здавалася тепер поруч нього дуже здоровою й нарядною; вона відчувала це, і їй було шкода його й чомусь ніяково.
— І говорите ви багато зайвого,— сказала вона.— Ось ви щойно говорили про мого Андрія, але ж ви його не знаєте.
— Мого Андрія... Бог з ним, з вашим Андрієм! Мені ось молодості вашої шкода.
Коли ввійшли в зал, там уже сідали вечеряти. Бабуня, чи, як її називали в домі, бабуля, дуже повна, некрасива, з густими бровами й з вусиками, розмовляла гучно, і вже з її голосу й з манери говорити було помітно, що вона тут найстарша в домі. Їй належали торгові ряди на ярмарку та старовинний будинок з колонами й садом, але вона щоранку молилась, щоб бог спас її від розорення, і при цьому плакала. І її невістка, Надина мати, Ніна Іванівна, білява, сильно затягнута, в pince-nez і з брильянтами на кожному пальці; і отець Андрій, старик, худорлявий, беззубий і з таким виразом, ніби збирався розповісти щось дуже смішне; і його син Андрій Андрійович, Надин жених, повний і вродливий, з кучерявим волоссям, схожий на артиста або на художника,— всі троє розмовляли про гіпнотизм.
— Ти у мене за тиждень поправишся,— сказала бабуля, звертаючись до Саші,— тільки ось їж якомога більше. І на що ти схожий! — зітхнула вона.— Страшний ти став! От уже справді, достеменно, блудний син.
— Отеческого дара расточив богатство,— промовив отець Андрій повільно, з сміхотливими очима,— с бессмысленными скоты пасохся окаянный...
— Люблю я свого батька,— сказав Андрій Андрійович і поторкав його за плече.— Славний старик. Добрий старик.
Усі помовчали. Саша раптом засміявся і притиснув до рота серветку.
— Отже, ви вірите в гіпнотизм? — спитав отець Андрій у Ніни Іванівни.
— Я не можу, звичайно, твердити, що я вірю,— відповіла Ніна Іванівна, надаючи своєму обличчю дуже серйозного, навіть суворого виразу,— але мушу признатися, що в природі є багато таємничого й незрозумілого.