– Це я, – прошепотів мудрик, заходячи до намету.
Він ще ніколи тут не був. У наметі приємно пахло тютюном та сирою землею. Біля спального мішка на пачці з-під цукру стояла свічка, долівка була всипана дерев'яними скіпками.
– З цього я зроблю дерев'яну ложку, – сказав Нюхмумрик. – Тебе щось налякало?
– Родини Мумі-тролів більше не існує, – відповів мудрик. – Вони мене обдурили…
– Я так не думаю, – спокійно заперечив Нюхмумрик. – Може, їм треба трохи побути самим, – він налив з термоса у два горнятка чаю. – Візьми собі цукру. А Мумі-тролі колись обов'язково повернуться додому…
– Колись! – аж скрикнув мудрик Лавка. – Хай повертається негайно, мені потрібна тільки вона!
Нюхмумрик пересмикнув плечима. Намастивши маслом дві канапки, він сказав:
– Цікаво, а хто потрібний Мамі…
Мудрик більше нічого не сказав. Коли він уже йшов геть, Нюхмумрик гукнув йому навздогін:
– Будь обережний, не випускай з-під контролю свою уяву!
З намету знову долинули звуки губної гармонії. На кухонних сходах біля відра зі сміттям стояла Чепуруля, прислухаючись до ночі. Мудрик обійшов її десятою дорогою й непомітно прокрався у будинок.
16
Наступного дня Нюхмумрика запросили на недільний обід. Ось уже й друга година минула, потім ще п'ятнадцять хвилин, а гонг усе не лунав. О пів на третю Нюхмумрик запхав у капелюха нове перо і рушив до будинку, з'ясувати, у чому ж річ. Кухонний стіл стояв надворі перед сходами ґанку, Гемуль з мудриком виносили з дому стільці.
– Це пікнік, – понуро пояснив Дядько-панько. – Вона каже, що нині ми робитимемо усе, що нам заманеться.
Вийшла Чепуруля з обідом – вівсяною юшкою. Легкий холодний вітерець пронизував Долину, вкриваючи юшку кожушком.
– Навіщо обідати надворі? – нарікав Дядько-панько, тицяючи пальцем у кожушок на своїй тарілці.
– Кожушок також слід з'їсти, – суворо мовила Чепуруля.
– Чому б не обідати в кухні, – не вгавав Дядько-панько.
– Іноді треба робити перше-ліпше, що спадає на думку, – нетерпляче пояснила Чепуруля. – Можна взяти з собою перекуску на прогулянку або й зовсім нічого не їсти. Це ж так цікаво!
Обідній стіл стояв нерівно, тож Гемуль тримав тарілку про всяк випадок у лапах.
– Дещо мене непокоїть, – сказав він. – Купол ніяк не вдається. Хоч мудрик випилював дошки за моїми кресленнями, вони не допасовуються і край! А якщо їх перекроїти наново, вони стають коротшими й висипаються. Розумієте, про що я кажу?
– Чому б не зробити звичайний дах? – здивувався Нюхмумрик.
– Він теж обвалиться… – вперто стояв на своєму Гемуль.
– Ненавиджу кожух на вівсяній юшці! – знов урвав розмову Дядько-панько.
– Є ще інша можливість, – вів далі Гемуль. – Зовсім обійтися без даху! Я довго думав… А може, Мумі-татові сподобається дивитись на зорі, га? Як гадаєте?
– Це ти так вважаєш! – зненацька зірвався на крик мудрик Лавка. – Звідки тобі знати, що подобається, а що ні Мумі-татові!
Усі перестали їсти, витріщившись на мудрика.
Мудрик Лавка репетував, вчепившись лапками в скатертину:
– Ти робиш тільки те, що тобі до вподоби! Навіщо братися за те, що тобі не під силу!
– Погляньте-но лише! – здивовано сказала Мюмля. – Наш мудрик шкірить зубки!
Мудрик Лавка встав так рвучко, що перевернув стільця, і заховався під столом.
– І це на таке здатний наш любий чемний мудрик? – холодно мовила Чепуруля.
– Послухай, Чепуруле, – серйозно сказала Мюмля. – Я не думаю, що можна стати Мумі-мамою, накривши обід надворі.
Чепуруля образилася ледь не до сліз.
– Тільки й чую, Мумі-мама – це, Мумі-мама – інше! Чим вони такі надзвичайні, ті Мумі-тролі? Нечупарна родинонька, яка навіть у хаті поприбирати не може, хоча це її обов'язок! Хоч би якогось маленького листа залишили… Вони ж знали… вони ж знали… – Чепуруля безпомічно замовкла.
– Лист! – раптом скрикнув Дядько-панько. – Десь я знайшов листа і кудись його заховав…
– Куди? Де ти його заховав? – стрепенувся Нюхмумрик.
Тепер уже всі повставали з-за столу.
– Десь… – пробурмотів Дядько-панько. – Піду трохи порибалю. Не подобається мені цей пікнік! Нітрохи не весело!
– Подумай гарненько, – попросив його Гемуль. – Спробуй пригадати, куди ти його поклав! Ми тобі допоможемо! Де ти бачив листа востаннє? Куди б ти його заховав, якби знайшов ось зараз?
– Я у відпустці, – вперся Дядько-панько. – І забуватиму все, що мені захочеться… Забувати – це так чудово! Я хочу забути все, крім кількох маленьких і приємних справ, які мають для мене значення. А тепер я піду поспілкуюся зі своїм другом пращуром. Хто-хто, а він знає. Ви тільки здогадуєтеся, а ми усе знаємо.
Пращур був таким, як завжди, лише мав пов'язану на шиї серветку.
– Здоров був! – привітався Дядько-панько. – Я дуже засмучений. Знаєш, що вони мені зробили? – він на хвильку замовк. Пращур у дзеркалі похитував головою й притупував лапками. – Так, твоя правда, вони зіпсували мені відпочинок. Я так пишався, що вдалося усе позабувати, – і раптом мене змушують про щось згадати! У мене болить живіт! Я такий сердитий, аж живіт розболівся!
Уперше за весь час Дядько-панько згадав про свої ліки, але він не пам'ятав, куди їх подів.
– Його ліки були у кошику, сказав Гемуль. – Він казав, що вони у кошику. Але самого кошика у вітальні не видно.
– Може, він забув його десь у садку? – озвалася Мюмля.
Чепуруля ніяк не могла вгомонитися.
– Він каже, що ми в усьому винні! У чому моя вина? Що пригостила його теплим морсом з чорної порічки? Але ж йому посмакувало! – Чепуруля скоса глянула на Мюмлю й додала: – Я знаю, що Мумі-мама варить морс з чорної порічки як ліки від застуди. Я тільки зробила, як Мумі-мама…
– Заспокойтеся усі! – звелів Гемуль. – Тоді я зможу вам розказати, що слід робити. Отже, йдеться про пляшечки з ліками і коньяком, про листа та вісім пар окулярів… Ми поділимо Долину й будинок на окремі ділянки, і кожен з нас…
– Так-так-так, – радісно підхопила Чепуруля. Вона зазирнула до вітальні й стурбовано запитала: – Як ти почуваєшся?
– Зле, – відповів Дядько-панько. – А що в цьому дивного, якщо тебе змушують їсти кожух на юшці і не дають назабуватися досхочу!
Він лежав на канапі у вітальні, натягнувши на себе купу ковдр й насунувши на носа капелюха.