14
Само собою зрозуміло, що у кімнатах Мумі-мами та Мумі-тата ніхто з гостей не спав. Мамина спальня виходила вікном на схід, вона любила ранки, а Татова – на захід, бо вечірнє небо навіювало на нього солодку тугу за далекими мандрами.
Одного надвечір'я Гемуль прокрався до Татової кімнати й шанобливо зупинився на порозі. То була дуже маленька затишна мансарда з похилою стелею – чудове місце для усамітнення. А ще там добре було замикатися, щоб не плутатися в інших під ногами.
На помальованих у блакитний колір стінах Мумі-тато розвішав гілки чудернацьких форм, а на деяких почіпляв очі з ґудзиків. Ще там висів настінний календар, на якому був зображений розбитий корабель, а над ліжком – дерев'яна дощечка з написом "Гайґс віскі". На комоді лежали дивні камінці, грудка золота та купа дрібничок, які зазвичай в останню хвилину перед від'їздом з дому виявляються зайвими. Перед дзеркалом стояла модель маяка з гостроверхим дахом, маленькими дерев'яними дверцятами та балюстрадою з латунних цвяшків навколо маякової ліхтарні. Була там навіть драбинка, яку Мумі-тато змайстрував з мідного дротика. А на кожне віконце він наклеїв по клаптику сріблястого паперу.
Оглядаючи кімнатку, Гемуль намагався пригадати собі Мумі-тата, згадати, що вони робили удвох, про що розмовляли, але не зміг. Тоді він підійшов до вікна й визирнув у садок. Черепашки навколо мертвих рабаток тьмяно виблискували у присмерку, небо на заході пожовтіло. На тлі призахідного небокраю великий клен у саду здавався чор– ним-чоренним.
Гемуль подумав, що зараз він бачить те, що бачив Мумі-тато, вглядаючись в осінню сутінь. Він вмить збагнув, що треба робити: він побудує для Мумі-тата дім у гіллі великого клена! Від утіхи Гемуль аж розсміявся. Звичайно, дерев'яний дім! Високо над землею, між міцними чорними гілками, з штормовим ліхтарем під стелею, подалі від родини… Мумі-тато заживе вільним, сповненим пригод життям. Там вони сидітимуть удвох, слухатимуть, як потрясає стінами прикрий південно-західний вітер і вестимуть мудрі бесіди, нарешті вестимуть бесіди… Гемуль вибіг з кімнати й гукнув:
– Мудрику!
Мудрик вийшов зі своєї комори.
– Ти знову читав… – дорікнув йому Гемуль. – Так багато читати шкідливо! Слухай-но, ти любиш витягати старі цвяхи?
– Навряд… – відповів мудрик.
– Коли треба щось спорудити, – почав пояснювати Гемуль, – то один будує, а інший носить матеріали. Або ж один забиває нові цвяхи, а інший витягає старі. Зрозуміло?
Мудрик мовчки витріщався на Гемуля. Він знав, що йому судилося стати отим іншим. Вони зійшли до дровітні, де мудрик взявся витягати старі цвяхи з дощок та балок, яких назбирала на морському березі родина Мумі-тролів. Посіріла від часу деревина була твердою й непіддатливою, а цвяхи геть поіржавіли й міцно сиділи у дошках. Гемуль тим часом підійшов до клена й замислився, задерши голову догори.
Мудрик розгинав і витягував цвяхи. Небо на заході запалахкотіло жовто, немов вогонь, і згасло. Мудрик розповідав собі про звірятко, розповідь велася щораз ліпше, бо він її складав уже не в словах, а в картинках. Слова таять у собі небезпеку, а звірятко наблизилося до надзвичайно важливого моменту в своєму розвитку, воно ось-ось зазнає змін. Воно вже не ховалося, розглядалося навкруги й прислухалося, скрадалося тінню узліссям, насторожено, але зовсім без страху…
– Тобі подобається витягати цвяхи? – поцікавилася у нього за спиною Мюмля. Вона сиділа на пеньку, на якому рубають дрова.
– Га? – стрепенувся мудрик Лавка.
– Ти ж не любиш витягати цвяхи, та все ж робиш це. Хотілось би знати, навіщо? – допитувалася Мюмля.
Лавка мовчки дивився на неї.
Мюмля пахла м'ятою.
– І Гемуля ти також не любиш, – вела вона далі.
– Я щось ніколи про це не думав, – пробурмотів мудрик, немов захищаючись, і відразу замислився, подобається йому Гемуль чи ні.
Мюмля зістрибнула з пенька і пішла собі геть.
Швидко насувалися сутінки, сіра імла здіймалася над річкою. Було дуже холодно.
– Відчини! – гукнула Мюмля під кухонними дверима. – Я хочу погрітися у твоїй кухні!
Уперше хтось назвав кухню "її кухнею", тож Чепуруля негайно відчинила двері.
– Можеш посидіти на моєму ліжку, – запропонувала вона. – Лишень не зімни покривала.
Мюмля примостилася на ліжку, що стояло між кухонною плитою та мийкою, а Чепуруля взялася за приготування хлібного пудингу для завтрашнього сніданку. Вона знайшла пакетик хлібних обрізків, які Мумі-мама колись давно відклала, щоб погодувати птахів. У кухні було тепло, в плиті потріскував вогонь, кидаючи хитливі тіні на стелю.
– Зараз майже так, як колись, – промурмотіла Мюмля сама до себе.
– Маєш на увазі, як у часи Мумі-мами? – необережно бовкнула Чепуруля.
– Та ні! Я маю на увазі кухонну плиту…
Чепуруля й далі заходилася коло хлібного пудингу, ходила туди й сюди кухнею, постукуючи підборами. Але думки раптом тривожно стрепенулися.
– А як було в часи Мумі-мами? – нарешті озвалася вона.
– Готуючи їсти, Мама завжди насвистувала собі під ніс, – відповіла Мюмля. – Усе було трохи абияк… Не вмію пояснити, але якось інакше… Інколи вони брали з собою перекуску і кудись мандрували, іноді й зовсім не їли…
Мюмля поклала лапку на голову, налаштувавшись заснути.
– Хто-хто, а я знаю Мумі-маму набагато ліпше, ніж ти, – буркнула Чепуруля.
Вона змастила олією форму для випікання, хлюпнула туди рештки вчорашньої юшки, непомітно поклала кілька переварених картоплин. Хвилювання переповнювало її, зрештою вона не витримала, підскочила до сонної Мюмлі і закричала:
– Ти б не спала так безтурботно, якби знала те, що знаю я!
Мюмля прокинулася і безтямно витріщилася на Непу рулю.
– Ти нічого не знаєш! – з притиском прошепотіла Чепуруля. – Ти не знаєш, що трапилося у цій Долині! Жахливі істоти вирвалися на волю з одежної шафи й розповзлися по всіх усюдах!
Мюмля сіла на ліжку.
– Тому ти обгорнула черевички липучками для мух? – запитала вона, позіхнула, потерла носа і вже на порозі сказала: – Заспокойся! Немає тут нікого страшнішого за нас самих…
– Вона гнівається? – запитав Мюмлю у вітальні Дядько-панько.
– Вона боїться, – відповіла Мюмля, піднімаючись сходами на другий поверх. – Вона боїться того, що сидить в одежній шафі.