До вітальні вийшла Джекінс Джоунз. Розляглася на дивані, високо задравши ноги в панчохах і поклавши запалену сигарету в попільничку на журнальному столику. Лувейнові було видно тільки копицю чорного волосся і ноги в червоних панчохах, якими вона ліниво погойдувала, гортаючи сторінки купленого в літаку журналу мод.
Задзеленчав телефон. Лувейн потягся до нього, але Джекінс вже вхопила слухавку паралельного, що стояв на столику в неї за головою.
– Селлі? Люба, це ти? Так, я щойно прилетіла, правда, клас? Ясно, що буду на Мисливському балі. Ти що одягаєш?
Лувейн корчив жахливі гримаси, показуючи на телефон.
– Побалакаємо краще пізніше, – сказала Джекінс. – Лувейн чекає дзвінка. До зустрічі Вона повісила слухавку і запитала:
– Тепер усе гаразд?
– Пробач, але мені має дзвонити Наводчик.
– Не турбуйся, він телефонуватиме доти, аж поки проб'ється.
– Ти не розумієш, – пояснив Лувейн, – Час не чекає.
– На кого ти полюєш цього разу?
– На такого собі Елдреджа Тетчера.
– Щось не чула такого.
– Він не місцевий. Приїхав з Лос-Анджелеса. Це його трете Полювання.
– Він Жертва чи Мисливець?
– Жертва. Дуже прудкий чоловік із сріблястим волоссям. Наскільки я знаю, якийсь кіношник. Як я встиг дізнатися, його на слизькому не впіймаєш.
– А Наводчиком у тебе й досі Отто Спренглер?
Лувейн похитав головою:
– Він загинув під час штрафної "Відчайдушної їзди".
– Я, мабуть, ніколи не зрозумію цього звичаю.
– Не всі звичаї вимагають пояснень.
– То кого ж ти найняв зараз?
– Еда Сузера. Ти його знаєш. Товстун із схожою на кавун головою, родом з Кі-Веста.
Джекінс похитала головою:
– Здається, він мені незнайомий, так само як і не цікавий. А чом не Том Дреймор? Ти завжди був про нього високої думки.
– На цьому тижні він зайнятий.
– Навіть для тебе? Щось мені не віриться, коли врахувати, скільки ти платиш.
– Тому не потрібна робота. Останнім часом йому дуже щастить. Я пробував його найняти, але його ніколи не буває вдома, а на мої дзвінки він не відповідає. Швидше за все він уникає мене.
– Але ж чому?
– Тебе довго тут не було, Джекінс. Ти не бачила мого останнього Полювання.
– Ти саме готувався до нього, коли я поверталася в Беннінгтон. Що сталося? Ти ж убив його, чи не так?
– Та звісно ж. Інакше б я тут зараз з тобою не сидів, правда?
– Тоді в чім справа?
– Мисливські Судді назвали його неелегантним вбивством. Лише тому, що пристрелив Жертву.
– Це ж не суперечить правилам, чи не так?
– Та ні. Все абсолютно законно. Вони лишень розлютилися, що я прикінчив його якраз перед Будинком Гостинності перед самісіньким носом у купи туристів. Деякі іноземні турбюро відмовилися від контрактів. А чим я завинив? Тобто, чого вони чекали? Якщо вони такі чутливі, взагалі не треба сюди їздити. Господи, хіба то таємниця, чим ми тут в Мисливському Світі займаємося?
– Ніякого покарання за неелегантне Вбивство нема?
– Ні. Мисливський Кодекс ясно каже, що Жертву можна вбивати як завгодно. Але існують вимоги стилю, а також щорічна премія за краще Вбивство "Бійцеві року" і Велика Розплата. Таких вершин мені ніколи не сягнути.
– Бідний Лувейн, – сказала Джекінс.
– Слухай, я не жартую. Ти ж не бачила моїх перших Убивств. Люди казали, що зроду не зустрічали нічого кращого. Тоді я користувався лише пістолетом 22 калібру і стріляти міг обома руками. Я вкладав своїх Жертв на місці, перше ніж вони встигали зрозуміти, хто в них стріляє. Мені передрікали найвищі нагороди. Про мене писали газети і не обходило увагою телебачення. А тоді мов заціпило. На тренуваннях я був у не гіршій, ніж звичайно, формі А от в справжніх сутичках я весь наче якось стискався, не міг поцілити ні в голову, ні, в серце і, чорт забирай, сам мало не ставав жертвою. От який у мене зараз клопіт, Джекінс. Не в мені навіть справа. А в родинній честі.
– Може, цього разу тобі пощастить
– Дуже сподіваюся. Я вже був думав звернутись до психіатра. Ти перша, із ким я ділюся. Іноді мені здається, що я просто старію.
– Старієш? У тридцять чотири роки? Не кажи дурниць! – запротестувала Джекінс, хоча подумки й відзначила, що Лувейн дійсно почав потроху здавати.
– Я не відчуваю себе старим, – вів далі Лувейн. – Проте...
В цю мить пролунав дзвінок. Ухопивши слухавку, Лувейн щось вислухав, відповів: "Гаразд, Сузере", і кинув назад на важіль Поспіхом натяг спеціальний жакет з внутрішніми кишенями для зброї.
– Маю бігти, – сказав Джекінс.
– А мені з тобою можна?
– Ні, побачимось пізніше.
– Ну візьми, Лувейне! Я так давно тут не була і мені так приємно буде побачити, як ти полюєш. Може, я принесу тобі щастя.
– Зовсім навпаки, – заперечив Лувейн. – Присутність жінки на Полюванні – погана прикмета. Коли повернуся, я тобі все докладно розповім.
І він поквапливо відсторонив її від дверей. Джекінс ніколи не бачила його таким знервованим. Якщо його теперішнє Вбивство знов виявиться неохайним, настрій у нього зіпсується остаточно. Чоловіки майже всі такі
21
Лувейн зустрів Сузера у кав'ярні Блейка в районі Акваріуму. Той вибачився за затримку, пояснюючи, що Жертва, містер Фред С. Гарріс з Самміта, штат Нью Джерсі, проваландався з обідом довше, ніж передбачалося, а тоді сплутав усі його карти, повернувшись до готелю подрімати. Щойно Гарріс знову з'явився, свіжий і виголений життєрадісний коротун з тоненькими вусиками, що вже починали сивіти.
– Де він зараз? – запитав Лувейн.
– У книгарні на тому боці. Він заглядає туди щодня. Хоча книжку купив лиш раз.
– Яку?
Витягши з кишені штанів блокнот, Сузер повідомив:
– Біблію Мисливця 2091 року видання.
– Символічно, правда? Як він озброєний?
Сузер перегорнув сторінку:
– Має при собі "Руджер Редхок ДА" 44 калібру в мексиканській шкіряній кобурі під пахвою й "Таурус" 85 моделі, калібр 38, на стегні. До лівої ноги також прив'язаний довгий мисливський ніж.
– Все ти знаєш, Сузере, нічого не скажеш. Може, ти навіть дізнався, якого кольору в нього труси?
Сузер погортав сторінки блокнота:
– Мабуть, я десь-таки записував.
– То байдуже, – сказав Лувейн. – Як він стріляє?
– Заплющує очі й натискає гачок.
– Приємно чути, – зауважив Лувейн, але враз спохмурнів. – Однак іноді таким стрілкам щастить.