— Бачу! — радо заволав він.— Бачу, пацани! Оно один човен пливе за течією. Хочуть десь там висадитись. Он ще один, а третього не видно. Ех, не встигли!
— Нічого,— втішили його знизу.— Микита там усюди засідки порозставляв.
— Ага! Он їхній пікет! — закричав той, з біноклем.— Ліворуч од вишки, за горбком. А оно ще одна групка. У човен сідають. Зараз будуть переправлятися. Ха-ха-ха! Один у воду впав! Так тобі і треба!
Я аж затрусивсь увесь. Наші бойові товариші падають у воду, а їм, виходить, так і треба. Ах ти ж мордяка зелена!
— Біжи, Генко, до Микити! — наказав довгов’язий.— Скажи, що один човен уже десь там, нижче за течією, другого нема, ну а третій вони, певно, і самі бачать. По-моєму, то вже друга ходка. А головне, скажи тим, що в засідці. їх там чоловік із п’ять.
І їхній Генка потрюхикав до Микити.
— Наш човен! — знову залунало згори.— І-і-і, прямо на засідку пливе. Не встигне Генка, не встигне! Куди ви?! Куди?! — заволав він, ніби ті, в човні, могли його почути.
І вони, звісно, не почули, бо вже за три хвилини невтомний дозорець кричав:
— Вилазять, вилазять наші! Нападають "сині"! Ну! О! Так тобі і треба, щоб не нападав. Зірвав! Зірвав погон! Молодця! А це що таке? Так! Так йому! Ага-а! За ноги хапаться! Ану, хлопці! Ну!.. О, правильно! Ех, хлопці... О! Наш йому по голові! Молодця! А він нашому в живіт! Ах ти ж бандюга! Ти бачив таке! Ех, хлопці, тікають... Тікають... Доганяють... Все! Наш заскакує в човен. Пливе. Пливе. Один наш утік із човном. Це Вовка, Вовка — точно! Один і залишився. А оно їхній човен. Висаджуються! Висаджуються — і нікого з наших нема. Висадились!
Він звівся на копиці, почав вимахувати руками і кричати:
— Генко! Генко! Біжи скажи, що он вони там висадились. Не чує. Навіть не оглянеться. Генко! Генко!
— Що? — загукало раптом із копиці, і з неї вивалився наш Генка, поглядаючи на білий світ сонними очима.
— От тюхтій! — мало не скрикнув я.— Заспав у сіні, і от маєш!
Двоє "зелених" так і вибалушились на Генку, а він сторопіло переводив погляд з одного на другого.
— І-і-і-і-і! — заверещав по короткому роздумові довгов’язий.— "Синій"!!! Пацани, "синій"! Хапай його! Хапай, Льошко!
Але Льошка, замість того щоб хапати "синього", позадкував із якимось прибитим виглядом. Бачачи, що Льошка задкує, і розуміючи, що ми, певно, спостерігаємо всю цю картину, Генка, і собі дурнувато посміхаючись, почав до нього підступати.
— Хапай його, хапай! — не вгавав довгов’язий.
— Ану, хапай мене, хапай,— заговорив Генка, ступаючи крок за кроком уперед. І Льошка не витримав — кинувся тікати.
Генка, спростовуючи правило, що один у полі не воїн, рвонувся за ним.
Льошка спершу пометляв геть, але, бачачи, що Генка не відстає, став бігати довкола сусідньої копиці.
— Хапай його, хапай диверсанта!—метушився довгов’язий, намагаючись злізти, але, видно, побоявся, бо його копиця була таки височенька. Тож він став на повен зріст і зарепетував:
— Диверсант! Пацани! Шпигун! Пацани! Сюди!
Я тим часом дивувався, як у Генки з отим Льошкою ще не замакітрилося в головах, бо вони вже, мабуть, разів із сто оббігли кругом копиці.
І невідомо, чим би те все скінчилося, якби хтозна-звідки не підскочили ще троє "зелених" із довгими дрючками в руках. Не встиг я і здивуватися, навіщо їм ті дрючки, як хлопці вже наставили їх на Генку і припнули до сіна.
— Ага, попався! — закричав один.— Ану, ходімо до штабу! — І всі троє потягли Генку кудись у ліс.
— У штаб його! — кричав довгов’язий.— У штаб! Здорово все-таки Микита із дрючками придумав.
— Еге,— погодився, одсапуючи, Льошка.— Спеціально щоб у полон брати.
— А ти боягуз,— кинув довгов’язий.— Чого ти тікав од нього?
— Сам ти боягуз! — одказав йому цілком слушно Льошка.— Було б допомогти!
— Як допомогти? Ти що, не бачиш — я за ворогом стежу! Боягуз!
— Невелика цяця! — відказав Льошка.— Побоявся донизу стрибнути. Страхопуд!
— Ти сам ледь штани не загубив, поки тікав,— наїжачився довгов’язий.— Безштанько!
— Ах ти ж бінокулярська пика! — закричав Льошка.— Сидить там ще й командує!
— От і сиджу,— відповів довгов’язий.
— Ну то й сиди, як віслюк на сіні,— мовив Льошка.— А я з тобою більше не дружу.— І побіг до річки. Я давно запримітив, що там стовбичать двоє "зелених". До них і подався хлопець.
— Сам ти віслюк без штанів! — гукнув йому вслід довгов’язий і знову припав до бінокля, щось бурмочучи. Мабуть, лаявся.
— О, а тих уже не видно,— ще розібрав я. А тоді: — І цей десь пропав...
— Нам іще довго? — смикнув мене за ногу Славко.— Мені вже набридло тут сидіти...
— Ну то біжи додому,— відказав я.
— Ага, додому! Спійма-ають,—позіхнув він.— Спати хочеться...
— Ну й спи,— мовив я і розгорнув гілки.
Що відбувалося на нашому березі, я не знаю, та й той, на копиці, мовчав, бо нікому було розповідати, що він бачить.
Я ж бачив тільки луг перед собою і трьох — уже з Льошкою — "зелених" на березі, коло човна. Вони, певно, чекали, щоб першої-ліпшої хвилини перевезти кого на цей чи на той бік. Усе було тихо.
Та раптом якийсь неясний, незрозумілий шум за спиною змусив мене нащурити вуха. Я одліз назад, пригинцем, петляючи в кущах, прокрався до того краю чагарника, що виходив на ліс. Галас дужчав, вже можна було навіть розрізнити окремі вигуки, дедалі ближче лунали вони — і я побачив, як із-за дерев вискочив Митько із патиком у руці, а за ним, десь за сотню метрів, мчав цілий гурт — чоловік із сім "зелених".
— Стій! Прапор! Лови його! Прапор! — кричали переслідувачі, і тут до мене дійшло, що в руках у Митька не просто патик, а ворожий намотаний на держак прапор!
Уже згодом, як усе скінчилося, мій друг розповів про свої пригоди.
Розпрощавшись із нами, він подався у тил ворога і разів зо три пробіг туди й назад по окресленому своєю стратегічною думкою квадрату, аж поки надибав свіжовикопаний і замаскований окоп. Неподалік, та де там неподалік — зовсім поруч поміж інших дерев, ріс розлогий дуб. Тож розміркувавши, що сама доля виростила його на цьому місці, Митько здерся нагору і причаївся в гіллі.
Він чув сурму, що сповістила про початок гри. Кілька разів повз дуб пробігали хлопці й дівчатка із "Сміливого", але в окоп ніхто з них і не думав залазити. Нічого важливого за цей час Митько теж не помітив. Він уже був пожалкував, що намарне сидить там, і почав думати, як би його непомітно поміняти позицію, але раптом почув: "Шпигун! Шпигуна спіймали!" А ще за якихось десять хвилин під дубом зупинилися двоє "зелених", і один сказав: