Перші дві яви драматичної думи
Михаила Петренка "Найда",
(адаптація тексту до сучасних мовних норм, 2013р.)
Перші дві яви з драматичної думи "Найда"
Михайла Петренка.
Дійові особи:
Марія Дорошенко
Анна (Галя), її племінниця
Дія перша.
Кімната малоросійської заможної родини.
Слобода Цареборисів Харківської губернії
(з 1919 року с. Червоний Оскіл, Ізюмський район Харківської області).
Ява перша.
(Галя заходить у кімнату і співає)
За тучами, за хмарами,
сонечко несходе;
За вражею роботою
Милий не приходе.
Тучи, хмари громовие,
Розійдитесь ризно!
Прибудь милий, чорнобривий,
Хочь нерано, – пизно. і т. д.
(слова народної пісні)
Галя: Ой, Боже, Боже милости́вий!
Як довго милого из хутора нема,
Чого там бариться мій голуб сизий?
Давним-давно приїхати пора.
Колиб він знав, як тут скучаю,
Як нудно, важко жить мені,
І що тут робиться на серці, на душі;
Я вірю, всеб для мене він покинув:
Плуги, і хутір, і волів,
І соколом додому прилетів.
Ніде без милого я місця незнайду:
У хаті ніч, на дворі жарко,
Туди піду, сюди прийду,
Його нема, – чогось-то жалко.
Не знаю, що сама роблю,
То те вхоплю, другé вхоплю,
Глядиш, усе летить додолу.
Чи скоро милий мій приїдеш ти додому?
Прилинь, прилинь. Боюсь з ума зійду.
Я цилий день дурна ходжу;
Що коло мене є – нечую і небачу;
А тильки чую те, як плачу,
І те, як серденько болить.
О, Боже мій! Де горе се взялося?
Ще молода, на світі не жила,
А вже воно, мов та змія,
Так дуже в серденько впилося.
Ох, знаю я, чого терплю,
Чого болить душа і світ темніє.
Мені ще гріх, ще літа молодіє,
О, Господи, прости, а я уже люблю!
Люблю і мучусь без кінця,
Несу великий страх і горе,
Спаси мене, великий Боже!
(починає молитися)
Молитися немає сили.
От так у вочах і стоїть,
О, Боже мій! Душа болить…..
Ану, лишень, пригну коліна.
(становиться на коліна)
Ява друга(входить тітка)
Тітка: Бач, молиться, і вся в сльозах,
Та неаби́як, – на колінах.
Галя (підводиться):
Се тітонька!... Та ізлякалась же на прах!
Тітка: З базару я прийшла, та й стала, бач, у сінях,
Та й слухаю, що ти у хаті не одна,
А з кимсь балакаєш, я думала, що гості;
Тихесенько сюди ввійшла…
Дивлюсь, – ти простяглася на помості.
Скажи, голубонька моя,
Чого жива до Бога лізеш?
Галя: Ох, мамочко моя!
Під час і горя неумириш.
Сиділа я, сумуючи, одна,
От тут, як раз, коло вікна,
То те, друге на ум мені всходило;
Згадала й те, що я на світі сирота,
И горе серцем овладіло
Невідоме мені до сій пори;
І стало трудно, стало важко,
Родителів так стало жалко, –
Мене так сльози залили.
Я світа Божого невздріла, —
Не відаю коли, і як
Упала я пред Богом на коліна,
І гірко плакала, молилась…..
Тітка: Згадала баба дівера, що добрий був;
От так і ти, моє племятко,
Через 16 літ згадала матір, батька.
Пора таки збрести на ум!
А ще об чім молилась ти?
Галя: О, милостей багато є у Бога,
Молитва, сльози сироти
До їх пряма, пряма дорога;
Пред Богом так, мов ті зірки,
Блещать сирітскиі слізки́!
Не про одне Создателя молила:
Щоб дядько був здоров, та не болів,
Щоб ви були здорові, я б щаслива,
Щоб Бог мене благословив
На добре діло, аж із неба….
Тітка: Нехай і так! Просила жениха?
Галя: Мені його не треба.
Тітка: Ні Богу свічка ти, ні чорту кочерга!
Твоя молитва ні к чòму не годиться.
Чи можно ж дівці так молиться,
Щоб не просить у Бога жениха?
Ох, не розумна ти, як бачу!
Тобі 16 літ, ти не мала,
Давним-давно тобі пора
Напам'ять знать молитву всю дівочу.
Галя: Коли б так, навчилась?
Тітка: Ти попроси сусіду нашу;
Вона б тебе молитись поучила.
Як каже люд, незнає отченашу, –
А як почне молитися вона,
Та все чита, та все чита,
Та знайсобі, поклони гате;
Умориться, – аж піт пройме,
А куряву ж таку зіб'е,
Що хоч тікай мерщій із хати!
І всеж-то просить жениха;
Та не аби тобі якого, –
Хорошого та молодого;
Щоб він собі красивий був,
Та щоб горілочки не дув,
Щоб був собі високий, не маленький;
Чорнявий, мав би довгий вус
І пареньок таки ловкенький.
Галя: Вона вже дівка хоч куди,
Їй, може, треба женихів;
А я ще молода, – сього неразумію.
Про хлопців я і думати невмію.
Тітка: О, Боже мій! Дівчата всі таки,
Черниці з виду ви, і трохи не святі;
Но знаю вовка я по шерсті….
Я дівкою сама була,
Ви хлопців любите до смерті
Всі, без розбору, – як одна;
На серці чортова ся думка,
А глянь на вас і дівка, як голубка!
Та ви, притворщиці великі!
Коли бто кожна з вас дала
Всю воленьку рукам, та язику,
Оп'ять булоб смішеніє язи́ків, –
На свиті стало б як в шинку;
Одна другій ви б патли обривали,
А хлопцям очі видирали!
Галя: Ви, кажеться, хотіли щось казати…
Тітка: Спасибі, серце, нагадала;
А я, бýло, зовсім забула
Об тім, що думала сказать.
Я жениха тобі знайшла:
От чоловік, який-то, Боже!
Його полюбиш, певно, ти,
Чорнявий, стрійний, бравий, гожий,
Він просто клад для сироти;
І неабиякого роду,
Ізвісний парень в слободі,
Та ще к тому один в сім'ї;
Не пьяниця, – як знаю, зроду
Він в рот горілки не бере;
А смирний так, як те телятко,
А любе, Боже, як тебе!
Що аж глядіть на його жалко.
Я думаю, що ти за його підеш.
Галя: Ні. Заміж я ніколи не піду,
Ні чиєю жінкою не буду;
Бо знаю, счастя не знайду,
А лиха, певно, що здобуду.
К тому ж, іти яка нужда,
Хиба я бідна, чи невільна?
Я, слава Богу, всим довільна.
Мого насліддя і добра
Мені до смерті, певно, стане.
Що в тім печалі і нужди,
Що так краса моя зав'яне;
Зате ж ніхто мою косу,
Не буде пальцями чесати;
Зате ж ніхто мою красу
Ногами не дожде топтати.