Бомбардир подивився па Леклерка й Сєглозьє, навіть не стенувши плечима, окинув згори царствсним поглядом "пеліканів" і наказав:
— Принесіть мені "Юманіте".
І він мовчав, поки його не поклали на ноші.
Розділ другий
Над кряжем Сьєрри з'явився круглий димок. Застрибали склянки, задзвеніли чайні ложечки за мить до оглушливого вибуху: наприкінці вулиці впав перший снаряд. Відтак па стіл посипалася черепиця, покотилися склянки, почулося тупотіння ніг: мабуть, другий снаряд упав посередині вулиці. Озброєні селяни кинулись до кав'ярні, розмовляли вони швидко, але очі їхні були насторожені.
Від третього снаряда (за десять метрів) вилетіли шибки з великих вікон, і уламки посипалися на обличчя оперезаних патронташами чоловіків, що застигли під стінами.
Один уламок урізався в забризкану кіноафішу.
Пролунав ще один вибух. А за ним — ще один, набагато далі, цього разу ліворуч; тепер у селі не стихали крики... Мануель тримав у руці горіх. Стиснувши його двома пальцями, він підняв руку. Знову вибухнув снаряд, трохи ближче.
— Дякую,— сказав Мануель, показуючи розколотий горіх (він роздавив його пальцями).
— Що ж це таке? — спитав один селянин пошепки, щоб не накликати снарядів.— Що робитимемо?
Ніхто не відповів. Рамос був у бронепоїзді. Всі стояли посеред кімнати, то відходячи від стіни, то знову наближаючись до неї в чеканні чергового снаряда.
— Нічого безглуздішого й не вигадаєш,— випалив Барка.— Якщо ми й далі стовбичитимемо тут, то з'їдемо з глузду... Треба натиснути на них.
Мануель зміряв його поглядом: голос Барки не викликав у нь&го довіри.
— На площі стоять ваговози.
— Ти вмієш водити?
— Еге ж.
— Великий ваговоз?
— Авжеж.
— Хлопці! — закричав Барка.
Пролунав вибух такої сили, що всі враз попадали на кахляну підлогу; коли вони підвелись, будинок, що навпроти кав'ярні, стояв уже без фасаду. Тільки уламки кроков за-пізніло летіли вниз і дзеленчав телефон.
— в ваговози,— озвався Барка.— їдьмо й наб'ємо їм морди!
І всі в один голос:
— їдьмо!
— Нас усіх переколошкають!
— Нема наказу!
— Ох, дідько вас візьми, сучі сини!
— Ось тобі наказ: сідайте у ваговоз і заткніть пельку! Мануель і Барка вибігли з кав'ярні. Майже всі кинулися
за ними. Все ж таки надворі куди краще, ніж там. Знову снаряди. Слідом за ними йшли ті, що відстали, що надто довго розмірковували.
Чоловік з тридцять вилізли на ваговоз. Снаряди падали на околиці села. Барка здогадався, що фашистські артилеристи бачили село, але не бачили, що в ньому діялося (поки що в повітрі не було літаків). Навантажений цивільними, що розмахували рушницями й заглушували співом "Інтернаціоналу" скрегіт важелів, ваговоз рушив.
Селяни знали Мануеля давно, ще відтоді, коли Рамос вів пропаганду на Сьєррі. Вони ставилися до нього із стриманою симпатією, що дедалі посилювалася, коли він заростав щетиною і його трохи масивне обличчя римлянина із світло-зеленими очима під чорнючими бровами перетворювалося на обличчя матроса із середземноморського узбережжя.
Ваговоз мчав по дорозі під пекучим сонцем; над ним із шелестом голубиних крил летіли в бік села снаряди. Мануель, увесь напружившись, вів ваговоз. Але це не заважало йому на повен голос співати арію з опери "Манон".
Прощавай, наш маленький стіл...
Інші, так само напружені, співали "Інтернаціонал"; вони дивилися на двох забитих цивільних, що лежали на дорозі, з тривожним співчуттям, яке відчувають до перших полеглих ті, хто йде в бій. Барка дивувався: де ж гармати?
— За хмарками диму не вгадаєш.
— Один наш упав!
— Зупинись!
— Давай, давай! — кричав Барка.— До гармат!
І той замовк. Тепер командував Барка. Ваговоз, змінюючи швидкість, мовби відповів на вибух снаряда стогоном пораненої машини. Він уже мчав повз убитих.
— За нами ще три ваговози!
Всі бійці ополчення обернулися, навіть Мануель, іцо сидів за кермом, і закричали: "Ура!"
І па повеп голос, по-іспанському, тепер уже скандуючи й тупаючи в такт ногами, підхопили:
Прощавай, наш маленький стіл!
Рамос стежив за ваговозами з чотйрьохсотметрової висоти порослого приморськими соснами схилу, сидячи в паровозі бропепоїзда, що стирчав з тунелю, наче висунутий ніс.
— Друже мій,— сказав він Саласарові,— дев'ять шансів з десяти, що вони загинуть.
Рамос замінив командира бронепоїзда, що втік до фашистів чи в мадрідські шинки.
Ваговози серед величних гір здавалися крихітними. Сонце блиснуло на їхніх капотах: малоймовірно, щоб фашисти їх не бачили.
— Чому б їх не підтримати? — спитав Саласар, підкручуючи свої пишні вуса. Колись він служив сержантом у Марокко.
— Наказано не стріляти. Неможливо домогтися іншого наказу: твій мотузяний телефон працює непогано, але на тому кінці дроту немає нікого.
Троє бійців у комбінезонах, не спускаючи очей з ваговозів, що їхали по блідо-голубій асфальтовій дорозі з двома трупами поперек неї, розстеляли на рейках за кілька метрів від бронепоїзда дві ризи й єпітрахиль.
— Рушаємо? — спитав один з них.
— Ні,— відповів Рамос.— Наказано стояти на місці.
Ваговози просувалися вперед. У проміжках канонади виразно чути було гул моторів. Один з бійців зістрибнув з тендера, підібрав ризи й згорнув їх.
Це був один з тих кастільських селян, чиї вузькі обличчя схожі на морди їхніх коней. Рамос підійшов до нього.
— Що ти робиш, Рікардо?
— Ми так домовилися з товаришами...
Знітившись, він трохи розгорнув єпітрахиль; парча заблищала на сонці.
Ваговози їхали й їхали. Машиніст, висунувши голову з паровоза, шкірив зуби на сонці, що особливо впадали в око на тлі чорного тунелю. Ваговози наближалися до батарей.
Річ у тім,— провадив Рікардо,— що слід бути обережним. Цей мотлох може пустити бронепоїзд під укіс або принести нещастя нашим товаришам у ваговозах.
— Віддай його своїй дружині,— сказав Рамос— Вона з нього щось собі пошиє.
Цей веселий кучерявий здоровань, перший парубійко на селі, викликав довіру в селян, одначе вони ніколи не могли збагнути, жартує він чи ні.
— Це... це на моїй жінці?!
Селянин щосили пожбурив позолочений згорток у рів. Заскрекотали ворожі кулемети.
Перший ваговоз забуксував, описав чверть кола, перекинувся й висипав, наче з кошика, всіх своїх пасажирів. Ті, хто не загинув, кого не поранило, відкрили вогонь, сховавшись за машину. Люди з бронепоїзда бачили тільки великий бінокль і кучерявий чуб Рамоса; по радіо лунала андалуська пісня, і живиця вирваних з корінням сосон наповнювала запахом ладану тремтливе повітря, яке мовби трясли кулеметні черги.