Спалахнули два багаття із сухого помаранчевого гілля, їхнє руде миготливе полум'я здавалося блідим поряд із сяйвом фар, вітер розносив по аеродрому, наче дим, їхній гіркуватий запах. Одна за одною засвічувалися інші фари. Маньєн згадав селянина з тушею бика на спині і всіх добровольців, які наповнювали комору, наче вантажили пароплав. Тепер фари засвічувалися одразу ж з трьох боків, з'єднані в один ланцюжок помаранчевими багаттями, довкола яких метушилися плащі. На мить гуркіт авіаційних моторів затих, і почулося безладне муркотіння вісімнадцяти сільських автомобілів. Огорнуті темрявою, яку подекуди розтинало світло автомобільних фар, республіканські літаки, мотори яких раптом загули всі разом, здавалося, вирушали цієї ночі на захист Гвадалахари, послані всім селянством Іспанії.
Маньєн вилетів останнім. Три літаки, що летіли до Те-руеля, піднялись над аеродромом; кожен шукав орієнтирні вогні іншого, щоб вишикуватися в лінію польоту. Внизу — трапеція аеродрому, який став тепер зовсім маленький і губився в нічній безмежності природи, але Маньєну здавалося, що вся вона тягнеться до цих жалюгідних вогників. Бомбардувальники розверталися над аеродромом. Маньєн засвітив кишеньковий ліхтарик, щоб перенести на карту начерк селянина. Крізь отвір башти проникав холод. "Через п'ять хвилин доведеться надягти рукавиці її забути про олівець". Усі три літаки летіли правильним строєм. Маньєн узяв курс на Теруель. З аеродрому вітер і далі доносив запах помаранчевих багать; всередині літака було ще темно, але сонце, що сходило, освітило веселе багрове обличчя кулеметника.
— Привіт, хазяїне!
Маньєн не міг відірвати очей від його широко розплющеного сміхотливого рота, від зламаних зубів, що дивно рожевіли в світлі сонця, яке сходило. В літаку світлішало. А на землі ще стояла ніч. У досвітковій сутіні літаки летіли до першого пасма гір; унизу почав вимальовуватися невиразний начерк примітивної картини. "Якщо їхні літаки не піднялися в повітря, то ми прилетимо саме вчасно". Маньєн почав розрізняти дахи сільських будинків: на землі розвиднялося.
Маньєн так часто бився на Теруельському фронті, витягнутому на південь, як Малаккський півострів, що знав його напам'ять і вів літак, не дивлячись на карту. Коли кулеметники й бортмеханіки, як завжди напружені перед боєм, переставали дивитися в бік Теруеля, їхній погляд крадькома падав на селянина і якусь мить не відривався від чубчика, мов у папуги, під шолом його похнюпленої голови, а інколи вони бачили його заклопотане обличчя з прикушеною губою.
Батареї ворога не стріляли: літаки летіли за хмарами. На землі, мабуть, зовсім розвиднилося. Маньєн бачив праооруч "Розкуту качку", яку вів Гарде, ліворуч — іспанський важкий бомбардувальник капітана Мороса; обидва літаки летіли трохп ззаду, з'єднані лінією польоту з "Маратом", як дві руки з тілом, у спокійній неосяжності, між сонцем і морем хмар. Щоразу, коли під літаком пролітала зграйка птахів, селянин піднімав указівний палець. То тут, то там з'являлися чорні кряжі Теруельського хребта, а праворуч сяяв під зимовим сонцем над матовою білішою хмар масив, який льотчики прозвали Сніговою горою. Маньєн уже звик до одвічного спокою, що панує над людською несамовитістю; але цього разу люди були непереможними. Байдуже море хмар не було могутнішим за ці літаки, що летіли назустріч спільному ворогові, згуртовані дружбою й небезпекою, причаївшись під цим спокійним небом; воно було не сильніше за цих людей, ладних помертп не за себе, а за інших і об'єднаних рухом компаса в одній братерській долі. Мабуть, під хмарами вже був Теруель; але Маньєн не знижувався, щоб не зчинити на землі тривоги. "Ми скоро спустимося!" — крикнув він у вухо селянинові; Маньєн розумів, що селяни-па турбує питання, як він показуватиме дорогу, коли сам нічого не бачить.
Аж до самого сліпучого вузького пасма Пірепеїв, наче темні прогалини на снігу, з'являлися видовжені плями, що підіймались назустріч літакам,— земля. Знову доводилося вичікувати.
Літаки кружляли з грізним терпінням військових машин. Тепер вони були над ворожими позиціями.
Нарешті під хмарами прослизнула сіра пляма. Крізь неї пробилися дахи й теж прослизнули з одного краю плями до іншого, як нерухомі золоті рибки; за ними — жили стежинок; усе це на рівнині. Знову кілька дахів і величезне світлове коло — цирк. І одразу ж жовто-руда в свинцевому світлі велика луска дахів заповнила прогалину в хмарах. Маньєн узяв селянина за плече:
— Теруель! Той не розумів.
— Теруель! — крикнув Маньєн йому в вухо.
Місто виростало в сірій прогалині, самотнє серед хмар, що клубочилися до самого обрію, між його околицею, річкою й залізницею, яку дедалі виразніше було видно.
— Це Теруель? Теруель?
Селянин, стріпуючи своїм чубчиком, дивився на цю розпливчасту, обгризену карту.
На північ від кладовища, яке атакувала республіканська армія, в світлі похмурого дня на темному тлі полів виразно видніла білувата сарагоська дорога. Пересвідчившись, щ.> напрям узято правильно, Маньєн знову зайшов у хмари.
Літаки летіли наосліп над сарагоською дорогою. Село, де жив селянин, було за сорок кілометрів, трохи праворуч. Аеродром, який напередодні марно бомбардувала республіканська авіація, містився за двадцять кілометрів. Зараз вони, мабуть, летіли над ним. Маньєн відраховував пройдений шлях по секундах. Якщо вони не знайдуть аеродром дуже швидко, якщо зчиниться тривога, їм доведеться мати справу з винищувачами із Сарагоси, із Каламочі, з таємних аеродромів, і якщо й тут є літаки, то вони відрубають їм зворотний шлях. Єдиний захист — хмари. Тридцять один кілометр від Теруеля, тридцять шість, тридцять вісім, сорок — літак спікірував.
Здавалося, бій почався тієї миті, коли літак занурився в білий туман. Маньєн дивився на альтиметр. У цій частині фронту вже не було горбів; але чи не підстерігають їх винищувачі під хмарами? Селянин притиснувся носом до слюди. Почала з'являтися смуга дороги, мовби накреслювалася на тумані, потім — руді сільські будинки, наче засохлі на корпії хмар криваві плями. Поки що не було ні винищувачів, ні зеніток. На схід від села видно було кілька видовжених полів, і до всіх них з того самого боку прилягали гаї.