Він вів машину, вдаючи, що не дивиться на сусідів, їхав обережно, намагався уникати поштовхів.
— Молодчина ополченець! — сказав по-французькому Поль: обличчя його за склом було зовсім поряд з чорно-червоним кепі.— Коли він перестане дутися, поговоримо!
Аттіньї дивився на відлюдькувате й замкнуте обличчя анархіста, перед яким за вітровим склом стиснулися дві руки.
Нарешті вонп приїхали до шпиталю.
До безлюдного шпиталю, ще повного інструментів та бинтів — знаків страждань, що побували тут. Не прибрані й закривавлені постелі, де пустка перепліталася із свіжими слідами недавньої присутності людей, наче їх покинули тут не живих чи мертвих, а залишили самі тільки їхні рани — кров на місці рук, голови, ніг. У гнітючій нерухомості електричного світла палата здавалася нереальною, і її одно-тонпа білість була б білістю сновидінь, якби плями крові й кілька розпростертих тіл жорстоко не потверджували присутність життя: троє тяжкопоранених, яких пе можна було евакуювати, чекали приходу фашистів, поклавши поряд із собою револьвери.
Цим лишалося тільки чекати смерті від власної руки або від руки ворога, якщо пе прилетять санітарні літаки. Вонп мовчки дивилися на тих, хто заходив: на високого кучерявого Поля, на Сембрано з відкопиленою губою та на інших, обличчя яких не виражали пічого, крім страждання, і палата наповнювалася братерством людей, що зазнали катастрофи.
Розділ другий
Гвадалахара
Сирок тисяч італійців — самі моторизовані частини, танки та літаки — прорвали республіканський фронт у Вільяві-сьііосі. Вони поставили перед собою мету пройти долинами Інгрії і Тахуни, взяти Гвадалахару й Алькала-де-Енарес і з'єднатися із затриманою в Арганді південною армією Франко, перетявши таким чином будь-яке сполучення з Мадрідом.
Італійцям, які щойно захопили Малагу, чинили опір лише якихось п'ять тисяч бійців. У Малазі ополченці билися так, як у Толедо, а тут армія воювала, як у Мадріді. Одинадцятого числа іспанці, поляки, німці, фрапко-бельгійці й гарібальдійці з Першої бригади — один проти восьми — зупинили натиск італійців на сарагоській і на бріуезькій дорогах.
Тільки-но крізь важкі снігові хмари пробився тьмяний світанок, снаряди почали косити гай і ріденький лісок, де закріпилися німці з батальйону Едгара Андре й нові, поспіхом надіслані на допомогу добровольці. Оливкові дерева, що їх снаряди виривали із землі, підстрибували й злітали в небо, звідки ось-ось мав піти сніг, і, як ракети, падали на своє віття з шерхотом паперу.
Набшжалася перша хвиля італійського наступу.
— Товариші,— сказав політкомісар,— через десять хвилин вирішиться доля республіки.
Всі кулеметники з підрозділу важких кулеметів загинули біля своєї зброї, з якої вони, помираючи, познімали замки. Республіканцям удалося під обстрілом зайняти оборонну позицію й зміцнити фланги.
Іноді снаряди фашистів не вибухали.
Комісар нової роти підвівся на весь зріст.
— Робітникам, розстріляним у Мілані, за псування снарядів — ура!
Всі встали. Робітники військових заводів сумнівалися: вони ж бо знали, що снаряди й так не завжди вибухають. Потім з'явилися фашистські танки.
Бійці Інтернаціональних бригад і динамітники звикли до танків у бою на Харамі. Коли танки вийшли на відкрите місце, німці відступили в лісок і там причаїлися. На танках були кулемети, але їх мали й бійці німецького батальйону; танки никали туди-сюди, як величезні собаки, перед густими деревами; час від часу якийсь дубок злітав до снігових хмар.
т
Бельгійські кулемети пришивали з ліска до землі фашистів, що атакували. "Поки в нас є заклепки для паяльника — протримаємося!" — гарикав командир кулеметників під гуркіт гармат, рушничну стрілянину, кулеметні черги, розриви куль, пронизливий свист танкових снарядів і тривожний гул літаків, які не могли вибратись із надто низьких хмар.
Увечері італійці ввели в бій вогнемети, але вони не пробилися так само, як і танки.
Дванадцятого числа ударні групи італійців знову пішли в наступ, і їх відбили війська П'ятого полку, бригада Мануеля, французи й німці. Наприкінці дня італійців відтіснили на вузьку смужку землі, а що дороги були загачені, то до фронту не могли підійти боєприпаси й продовольство, до того ж пішов сніг. Над дорогою нависла небезпека, але ще більша небезпека загрожувала італійській армії.
Тринадцятого числа снігопад припипився, і бійці страшенно змерзли.
Вночі на допомогу підійшли іспанські бригади з Мадріда, бійці Інтернаціональних бригад і карабінери Хіменеса. Тепер співвідношення сил було один проти двох. Бійці Інтернаціональних бригад були, якщо не добре озброєні, то, в усякому разі, добре екіпіровані; паралельно з ними по той бік дороги бійці Мануеля та бригади Лістера йшли в альпаргат-ках. Жодного разу за всі три місяці спільних боїв Сірі й Маренго, які входили тепер до франко-бельгійського батальйону, не відчували такої близькості з іспанцями, як цього крижаного березневого вечора, коли аж до нічного снігопаду народна армія у своїх порваних альпаргатках ішла до обрію, який здригався від вибухів снарядів. Інколи чути було швидке дзявкання важкої гармати, якій відповідали інші гармати, як колись собаки в гвадалахарських селах; що гучніше ревіли гармати, то тісніше притискалися бійці один до одного.
Чотирнадцятого числа військо П'ятого полку та Мануель атакували її захопили Тріхуеке. Другий фланг ворога укріпився за палацом Ібарра, де за кожним вікном вичікував ручний кулемет; франко-бельгійці й гарібальдійці атакували його після другої години дпя.
Шістдесят відсотків гарібальдійців були старші сорока п'яти років.
Лежачи під деревами, вони бачили крізь сутінь, що опускалася, і сніг, який знову пішов, короткі спалахи полум'я в низькому й пласкому палаці Ібарра. Стрілянина вщухла, лунали лише поодинокі постріли. Потім громовий голос, який звучав проти звичайного людського голосу так само, як звучить гуркіт гармати поряд з тріском рушниці, гарикнув по-італійському:
— Товариші робітники іі селяпи Італії, чому ви воюсто проти нас? Коли ви нерестанете чути наш гучномовець, то знайте, що шум, який заглушить його,— це смерть. За що ви гинете? За те, щоб не дати робітникам і селянам Іспанії вільно жити? Вас одурили. Ми...