Оповідання
І
Давно вже я не був у Харкові. Як виперли мене вкупі з 9/10 усіх товаришів студентів з університету та ще й примусили нас оттоді декілька тижнів у тюрмі посидіти, а нарешті ще й попровадили нас по домівках, як волоцюг яких, "етапним порядком", то я був і збожеволів тоді. Еге. Як заліз був після того я, ображений і фізично, і морально, пригнічений і тілом, і душею, до себе на хутір, та й засів там; так засів, що аж нікуди ані ногою, аж заснндів було я там собі. Але час минув, і хворість моя почала проходити. Нарешті ж забажалося мені живих людей побачити, почути живе слово, дізнатися від них, чи не діється часом на світі чого нового, та ще, може, цікавого. Як бачите, живу іскру всередині у мене ті гасителі всього красного на світі пригасили було на який час, нехай і на довгий, але зовсім вони її не мали змоги загасити, і вона знов розжеврілася та й потягла отто мене межи люди Через те я ось і знов у Харкові. Прибув я сюди — і точнісінько, наче був я отто на тому світі, а отеє взяв та й виліз на сей знову. Чудний мені Харків зовсім здався з своїм тим невпинним грюкотанням, шумом та метушнею. Так я одвик від того життя великого міста. По первині то аж голова у мене закрутилася, аж учадів я від того великого чаду, що стелиться понад землею від великого огнища тієї нашої культури; не чиста, дуже не чиста-таки, мабуть, вона, далеко не така гарна, якою слід би було їй бути згідно з цивілізацією часу, то й чадить, бач. Ну, та дарма!
Виперся отто я на щолюднішу вулицю міста, на Московську, та й уліз там у щонайбільший коловорот людський. Лишечко! І туди метушаться, і туди пливом пливуть! Усі буцім ось як поспішаються чогось, кудись, за чимсь, біжать, штовхаються, випереджають один одного. Якби хто-небудь чужий, якби хто з якої-небудь іншої планети мав змогу, та й глянув би зверху на всіх оттих, то він би, мабуть, погадав, що сі люди, певно, ненормальні. Чи не здалося б йому, що се велика хворібниця задля божевільних випустила всіх своїх клієнтів задля чогось?
Засмоктаний тим потоком, заметушився було і я, забігав І собі, хто його знає й чого. Пробіг я ту вулицю аж-аж і туди і сюди вдовж разів аж декілька. Штовхали мене, штовхонув і я декілька разів декількох, топтали мені ноги, відтоптав добре декілька разів і я комусь. Нарешті ж воля моя, яка під ниливом спільного настрою покинула була мене отто, повер-пулася-таки до мене, і я спинився. Спинився я, захеканий, і, як вівця та закручена, став на місці та й не знаю, не схаменуся, куди вже мені далі й подаватися. Кручу головою сюди-туди та очима блимаю, та й годі. Оттак саме було тоді і зо мною, як і з кождою свіжою людиною, з кождим хуторянином, неодмінно, мабуть, буває у такому випадку. "Гав ловить",— кажуть про таких, як я, містові люди та ще й сміються з нас. "Деревенщина, то що з ним!" — кажуть вони і таким точнісінько виголоском, яким і я у себе на хуторі кажу про якого-пебудь бузівка: "Скотина, то що з ним!", коли він, не дивлячися на добру, смачну йому пашу під ногами, гляди, ще і в гірке жито вбереться.
Ото ж стою я, рота роззявивши, коли сіп мене хтось за рукав! Я то так усією істотою і здригнувся, так злякався, що аж похолонув увесь. "Поліціянт!" — блискавкою мелькнуло у мене в голові. А потім ще: "Жандар!". Господи прости! І коли то було, що мені з ними доводилося відносини мати, а й досі вони не дають мені спокою, привиджуються все. Еге, не гарна, дуже не гарна та хворість, що зветься переляком. Крутнувся я жахливо у той бік, з якого воно отто мене сіпнуло, зиркнув, і одлягло трохи в мене від серця. Не вздрів я перед собою тих неприємних блискучих ґудзиків, а стояв передо мною якийсь цивільний панок.
— Се ви, Олександре Михайловичу? — запитав він мене.
— Атож! Точнісінько так дражнили мене і колись і зараз усі так дражнять! — відповів я йому, а сам тим часом виря-чаю очі на його, та й годі, а що воно таке, хто він такий, що нехай він хоч убив був тоді мене, то й то я не сказав би йому, хто він.
— Та ви мене, бачу, не пізнаєте зовсім?
— Те! Як не пізнаю! Пізнаю! — кажу я йому.
— А хто ж я такий?
— Ви?
— Еге.
— Хто? А! Ось хто, знаю! Ви людина, мабуть, якась! їй же богу, правда!
— Ха-ха-ха! — розреготався той так, що аж хтось, ідучи попри нас, спинився та й дивиться здивовано на нас.
— Та й годі?! — спитав він мене.
— Ні, ще не годі! Ви, мабуть, така людина, яка колись-то мене знала і яку я теж, певно, колись знав, але ви мене і зараз впізнали, а я чомусь-то зовсім вас не пригадаю.
— Ви, Олександре Михайловичу, ще й раніше, пам'ятаю, веселим були, то таким, бачу, і зараз залишилися.
— Еге! Горбатого, мовляв, могила виправить. Та хто ж ви такий?
— Та я... Ви ж мене добре знали! Я Яким Обруч.
— Тьфу на вас! Ану-ну, я придивлюся, чи справді ви Обруч? Хі-і-і-і! Так і є, так і є, тепер впізнав! Впізнав, бо ж під носом у вас губи як були, так і є!
— Ха-ха-ха! Та й годі?
— По правді признатися, та й годі! В останньому всьому то ви так переіначилися, що якби ви мені самі не сказали, що ви Обруч, то й зовсім ви не Обруч. Куди ж пак! Я вас знав ще гімназистом, хлоп'я тоді з вас було, а зараз то й борода ж, і вуси, і огрядність яка, то хіба ж можна мені вас пізнати? Куди там! Адже ж більше десяти років не бачилися! Легко сказати десять років! Ну, хто ж ви тепер? Чим ви зараз?
— А я вже ось років зо три як лікарюю. Нервові і психічні хвороби — моя спеціальність.
— Ой лелечко ж, лишечко ж! Чому ж я зовсім був не збожеволів у себе на хуторі, а то як би добре отеє було б обернутися тепер до вас за протекцією. Бо ж тепер такий час, що й у божевільні без протекції не попадеш, та й до Сабурової дачі *.'
— А я таки там і урядую. Я там ординатором у відділі нервових хвороб.
— Та ну? Будемо мати вас на меті.
— Добре, добре! А ви ж у Харкові як, надовго? Чи по ділах, чи так, погостювати тілько?
— Та я, по правді признатися, то й сам не знаю, чого я тут. Закортіло на людей подивитися, на отеє саме товпище, яке я ось зараз бачу оттут, та надія, чи не почую, а то, може, й побачу'якої новини, про що б було, щоб повернувши додому, і сусідам розказати. Отеє і тиняюся, та все й роздивляюся, ачей не вздрю де оголошення якого чи про лекцію яку, чи, може, і демонстрування чого.