— Не йди ще! — прошепотіла Фібі.— Зачекай, поки вони поснуть.
— Ні, піду. Якраз пора,— кажу.— Вона у ванній, а він, мабуть, слухає останні вісті. Якраз пора.
Я так нервувався, що не міг навіть шнурки як слід зав'язати. Ні, я не боявся, що вони вб'ють мене абощо, коли застануть удома. Просто було б страшенно прикро.
— Де ти в біса ділася? — питаю каналію Фібі. Я її не бачив — у кімнаті було хоч в око стрель.
— Тут я!
Фібі стояла зовсім поруч. А я її й не бачив!
— Я покинув чортові свої саквояжі на вокзалі,— кажу.— Чуєш, Фібі, ти маєш які-небудь гроші? Бо я, вважай, на мілині.
— Тільки ті, що на різдвяні подарунки. Я ще нічого не купляла.
— А-а.— Гроші на подарунки я в неї забирати не хотів.
— А тобі потрібні гроші? — питає.
— Я не хочу забирати в тебе гроші, які тобі дали на подарунки.
— Я тобі трохи позичу,— сказала Фібі, і я почув, як вона підійшла до столу Д. Б. й заходилася висовувати мільйон шухляд та нишпорити в них. А темно ж було — хоч з око стрель.— Якщо ти поїдеш, то не побачиш, як я гратиму в п'єсі,— каже вона якимсь дивним голосом.
— Чого ж, побачу! Я не поїду, поки не побачу. Думаєш, мені не хочеться подивитись вашу виставу? — кажу.— Я, мабуть, поживу десь так до вівторка, до вечора, у містера Антоліні. [145]
А тоді прийду додому. Я тобі дзенькну. Якщо трапиться нагода.
— На ось,— каже Фібі. Вона, певно, хотіла дати мені гроші, але ніяк не могла знайти моєї руки.
— Де ти?
Вона вклала мені в руку гроші.
— Ой, та мені стільки не треба! — кажу.— Дай доларів два, і вистачить. Серйозно. Візьми назад.— Я все тицяв їй у руку гроші, але вона не хотіла брати.
— Бери все. Віддаси потім. На виставу принесеш.
— Господи, скільки ж тут?
— Вісім доларів і вісімдесят п'ять центів. Ні, шістдесят п'ять центів. Двадцять я витратила.
І раптом я заплакав. Просто не міг з собою нічого вдіяти. Мене, правда, ніхто не чув, і все ж я плакав. Каналія Фібі перелякалась на смерть, коли я почав схлипувати,— підійшла до мене, втішає. Та коли вже ти почав плакати, то дідька лисого так відразу спинишся. Сиджу скраю на ліжку, схлипую, а вона обійняла мене обома руками за шию, я її теж обняв і плачу — не можу спинитись. Я вже думав, що захлинуся тими клятими слізьми. Слухайте, страх як налякав бідолашну Фібі! Оте чортове вікно все _ще стояло розчинене, і я відчував, як Фібі тремтить,— вона була в самій піжамці. Я вмовляв її лягти й укритись, але вона не хотіла. Зрештою я таки перестав плакати, тільки не зразу, минуло ще багато часу. Потім застебнув на всі ґудзики пальто і сказав Фібі, що дам про себе знати. А вона відповіла, що я, коли хочу, міг би переночувати й тут, у неї. Але я відмовився — краще, кажу, піду, мене вже чекає містер Антоліні. Потім дістав з кишені свою мисливську шапку й подарував її Фібі. Вона любить такі дурнячі шапки. Спершу Фібі не хотіла брати, але я її вмовив. Бо вона ж, каналія, справді любить всякі такі шапки. Тоді ще раз пообіцяв їй при нагоді дзенькнути й пішов.
Вийти з дому виявилося в сто разів легше, ніж увійти. Дідько знає чому. По-перше, мені тепер було до лампочки — застукають мене чи ні. їй-богу. Застукають, думаю, то й застукають. Сказати щиро, я навіть хотів, щоб мене застукали.
Вниз я не поїхав у ліфті, а спускався пішки. Виходив чорним ходом. Мало не розвалив собі довбешку об бачки на сміття — їх там стояв цілий мільйон,— та зрештою таки вибрався на волю. Ліфтер мене й не бачив. Мабуть, і досі думав, каналія, що я сиджу в Дікстайнів! [146]
24
Квартира в містера та місіс Антоліні на Саттон-плейс була дуже шикарна — з передпокою до вітальні вели два східці, свій бар і т. ін. Я заходив до них кілька разів, бо, коли покинув Елктон-хілл, містер Антоліні часто приїздив до пас додому поцікавитись, як мої справи, й залишався вечеряти. Тоді він ще не був одружений. Потім, коли він одружився, я частенько грав з ним та місіс Антоліні у теніс на Лонг-Айленді — у Вест-Сайдському тенісному клубі, у Форест-хіллі. Місіс Антоліні родом з того острова. Грошей у неї хоч греблю гати. Вона старша за містера Антоліні років так на шістдесят, але живуть вони, по-моєму, як одна душа. По-перше, обоє дуже начитані, особливо містер Антоліні, хоч, коли з ним розмовляєш, він більше скидається на такого собі жартуна, ніж на освіченого чоловіка,— одне слово, як наш Д. Б. Зате місіс Антоліні — жінка куди серйозніша, її дуже мучила ядуха. Обоє читали всі оповідання Д. Б.— місіс Антоліні також,— і коли Д. Б. зібрався до Голлівуду, містер Антоліні зателефонував йому й умовляв не їхати. Але Д. Б. однаково поїхав. Містер Антоліні казав, що людині, яка вміє писати так, як Д. Б., в Голлівуді робити нема чого. Та й я казав, по суті, те саме.
Я б дійшов до їхнього будинку й пішки — не хотілося тринькати на дрібниці гроші Фібі, які їй дали на різдвяні подарунки,— та коли опинився на вулиці, то відчув себе досить кепсько. Наче аж голова запаморочилась. Мусив узяти таксі. Не хотів, але довелось узяти. Насилу зловив вільну машину.
Коли ліфтер — от собака! — кінець кінцем упустив мене до будинку й підвіз нагору, я подзвонив, і містер Антоліні відчинив мені сам. Він був у халаті й капцях, а в руках тримав високу склянку — віскі з содовою та льодом. Натура він був тонка, але пив, як слон.
— Голден?! Любий ти мій! — вигукнув він.— Господи, та ти ж витягся на цілу голову! Заходь, я тобі дуже радий!
— Як поживаєте, містере Антоліні? Як місіс Антоліні?
— Та в нас усе чудово! Скидай пальто.— Він допоміг мені роздягтись і повісив пальто.— А я вже думав, ти приб'єшся з байстрям на руках. Без дому, без притулку. На віях паморозь...— Любить, каналія, іноді пджартувати! Потім обертається й кричить на кухню: — Ліліан! Як там кава?
Дружину містера Антоліні звати Ліліан. [147]
— Готова! — крикнула вона й собі.— Це Голден? Привіт, Голдене!
— Доброго здоров'я, місіс Антоліні!
У цьому домі завжди доводиться кричати, бо обоє господарів ніколи не бувають в одній кімнаті разом. Цирк, та й годі.
— Сідай, Голдене,— мовив містер Антоліні. Було видно, що він уже під чаркою. Квартира мала такий вигляд, ніби щойно розійшлися гості. Повсюди склянки, блюдця з арахісом.— У нас розгардіяш, вибач,— каже він.— Приходили знайомі місіс Антоліні з Буффало. Одне слово, буффарики з Буффало!