— Може, не треба, га? — питаю.— Немає в мене настрою, я ж вам казав. Я щойно після операції.
З моїх колін вона не злізла, тільки глипнула на мене такими злющими очима та й каже:
— Слухай, я вже спала, а цей прицюцькуватий Моріс узяв і розбуркав мене. Ти що, думаєш, я...
— Я ж бо сказав, я вам заплачу — за те, що прийшли, і взагалі. Слово честі, заплачу. Грошей у мене слава богу. Бо мені недавно робили дуже серйозну операцію і, вважайте, я ще й досі...
— То на якого ж чорта ти сказав отому прицюцькуватому Морісові, що тобі потрібна дівчинка, га? Коли тобі недавно чикрижили оту твою розтриклятущу... як її там? На якого ж чорта?
— Ну, мені здалося, що я почуватиму себе багато краще. А виходить, трохи помилився. Серйозно кажу. Вибачте. Якщо ви на хвилинку встанете, я візьму ґаманець. Устаньте, будь ласка.
Вона була зла, як собака, але з колін моїх усе ж таки встала. Я взяв із шифоньєрки гаманець, дістав п'ять доларів і дав їй.
— Велике вам спасибі,— кажу.— Величезне спасибі!
— Тут п'ять. А треба десять.
Бачу, щось тут не те. Недаремно я потерпав, що чимсь таким воно й скінчиться. Чула моя душа. [81]
— Моріс сказав, що п'ять,— відповів я.— Він сказав: до ранку — п'ятнадцять, а за раз — тільки п'ять.
— Десять за раз.
— Він сказав: п'ять. Вибачте, їй-богу, вибачте, але більше я не дам.
Вона стенула плечима — точнісінько, як кілька хвилин тому, а тоді таким крижаним голосом процідила:
— Зробіть ласку, подайте мені сукню! Чи, може, вам це занадто важко?
От дівчина — жах! Голосок тонюсінький, а як сказоне що-небудь, аж мороз поза шкірою йде. Якби це була товста, стара й уся наквацьована вішалка, то не так би наводила страх.
Я підійшов до шафи й дістав сукню. Натягла вона її, потім узяла з ліжка пальто.
— Ну, бувай, гнидо пузата! — каже.
— Бувайте! — кажу. Дякувати їй чи там що я вже не став. І правильно зробив.
14
Коли каналія Санні пішла, я сів у крісло й викурив дві сигарети одну за одною. Надворі вже розвиднялося. Слухайте, а на серці в мене коти шкребли. Так було тоскно — ви собі не уявляєте. І тоді я почав розмовляти вголос з Аллі. Час від часу я так роблю, коли на душі стає дуже важко. Біжи, Аллі, кажу, додому, бери велосипед і жди мене біля будинку Боббі Феллона. Боббі Феллон жив у Мені неподалік від нас — ще тоді, багато років тому. І ось одного разу сталася така пригода: ми з Боббі надумали гайнути велосипедами _на озеро Седебіго. Візьмемо з собою, думаємо, сніданок тощо, прихопимо дрібнокаліберки — ми ще були шкети і взагалі гадали, що з дрібнокаліберок можна настріляти дичини. Одне слово, Аллі почув, як ми домовлялися, й собі захотів з нами, а я кажу, не поїдеш, і край. Ти ще малий, кажу. І ось тепер, коли на душі мені стає тоскно, я іноді кажу йому: "Гаразд, біжи додому, візьми велосипед і жди мене біля будинку Боббі. Тільки не дляйся!" Річ не в тім, що я ніколи не брав його нікуди з собою абощо. Ні, брав. Але того дня не взяв. А він зовсім і не образився. Він узагалі на мене ніколи не ображався. Та я щоразу згадую про це, коли на душі стає тоскно.
Зрештою я все ж таки роздягся й ліг. Уже в постелі подумав: може, помолитись абощо? Але так і не зібрався. [82]
Мені не завжди вдається помолитись, навіть якщо хочу. По-перше, я, можна сказати, атеїст. Ісус Христос тощо мені імпонує, проте від усієї іншої мури в біблії я не дуже в захваті. Взяти хоча б отих апостолів. Щиро кажучи, вони мені просто страшенно діють на нерви. Звісно, коли Христос урізав дуба і т. ін., вони поробились такі добренькі, та поки він був живий, пуття йому з них було стільки ж, як із дірки в голові. Тільки те й робили, що підводили його під монастир. Мені в біблії найменше подобаються якраз Апостоли. Коли вже хочете знати правду, то після Ісуса менi там найбільше до душі отой одержимий, що жив у склепах та все дряпав себе камінцями. Я його, дурня нещасного, люблю вдесятеро дужче, ніж усіх апостолів гамузом. У Гутоні я частенько сперечався про це з одним типом з другого кінця коридора, Артуром Чайлдсом. Він, каналія, був квакер ' і всю дорогу читав біблію. Симпатичний був хлопець, мені подобався, але наші погляди на багато що в біблії розбігалися, надто щодо отої мури з апостолами. Якщо ти не любиш апостолів, казав він мені, виходить, ти й Ісуса Христа не любиш. Коли вже Ісус Христос сам вибрав собі апостолів, каже, то треба їх любити. Ну, звісно, кажу, Христос їх вибрав, я знаю, але ж він вибирав їх навмання. Йому, кажу, ніколи було до кожного придивлятися. І я йому за це, кажу, не дорікаю. Бо хіба він винен, що було так ніколи? Пригадую, я запитав у каналії Чайлдса, як він гадає, чи попав Іуда — це той, що зрадив Ісуса й т. ін.,— у пекло, коли наклав на себе руки. Ну, звичайно, попав, каже Чайлдс. Отут я з ним аж ніяк не міг погодитись. Я ладен, кажу йому, побитись об заклад на тисячу доларів, що Ісус нізащо б не турнув каналію Іуду до пекла. Я б і зараз побився об заклад на тисячу зелених, якби їх мав. Ось апостоли, ті запроторили б Іуду в пекло, запросто, у це я повірю, а Ісус ні, зуб даю. Вся твоя біда в тому, каже Чайлдс, що ти не ходиш до церкви. І в цьому він, каналія, по-своєму мав рацію. До церкви я справді не ходжу. По-перше, батько й мати в мене різної віри і всі діти в нашій сім'ї вдалися атеїстами. Щиро кажучи, священиків я терпіти не можу. В тих школах, де я вчився, голоси в усіх священиків, як тільки почне проповідувати, ставали такі улесливі, такі єлейні — слухати гидко. Боже, як же я їх ненавиджу! Мені просто невтямки, чого в біса вони не. говорять своїми нормальними голосами? Як заведе — виходить не проповідь, а суцільне дурисвітство. [83]
Одне слово, лежу — і хоч би словечко з якої-небудь клятої молитви на думку спало, а то аніже! Ледве-но щось почне прорізатися — відразу чую голос каналії Санні, як вона обзиває мене "гнидою пузатою". Зрештою я сів у ліжку й висмалив ще одну сигарету. Присмак вона мала гидотний. Після від'їзду з Пенсі я викурив уже, мабуть, добрих дві коробки сигарет.
Лежу я, отож, покурюю, аж чую — стукають. Та це, думаю, не до мене. Проте я збіса добре розумів, що до мене. Не знаю чому, але був певний. Навіть знав, хто там. У мене шосте чуття.