— Хто це дзвонить? — питає вона.
— Розумієте, ви мене не знаєте, але я — товариш Едді Бердселла. Він сказав, що коли я буду в Нью-Йорку, то ми з вами неодмінно повинні зустрітися і випити коктейль-два.
— Хто-хто сказав? Чий ви товариш?
Слухайте, та вона ж справжня тигра!, Не говорить, а ричить на мене в трубку.
— Едмунда Бердселла. Едді Бердселла,— кажу. Я не міг пригадати, як його, і каналію, звали — Едмунд чи Едвард. Я ж бо його тільки один раз і бачив — на отій ідіотській вечірці.
— Не знаю я ніякого Едді, приятелю! І якщо ви гадаєте, що мені дуже приємно схоплюватися серед ночі...
— Таж Едді Бердселла! Із Прінстоиа! — кажу.
Вона проказала кілька разів прізвище — видно, перебирала в пам'яті своїх знайомих:
— Бердселл. Бердселл... Із Прінстона... З Прінстонського коледжу?
— Ну звісно!
— Ви з Прінстонського коледжу?
— Ага,— кажу.— Майже.
— А-а... То як там Едді? — питає вона.— Ну й час люди вибирають, щоб подзвонити, хай бог милує! [55]
— Непогано. Просив переказати вам вітання.
— Дякую. Вітайте і його від мене,-каже.-Славний хлопець. Що він тепер робить? — Чую, вона вже забалакала привітніше, каналія.
— Та самі знаєте, те саме,— кажу. Звідки мені в біса відомо, що він там робить?! Я того кадра до пуття й не пригадував. Навіть не був певен, чи він ще вчився в Прінстоні.— Слухайте,— кажу,— може, ми з вами зустрінемось, вип'ємо десь коктейль?
— А ви, до речі, хоч уявляєте собі, котра година?-відповідає вона.— І взагалі, дозвольте запитати, як вас звуть? — Вона раптом заговорила з англійською вимовою.— Щось надто вже молодий у вас голос.
Я засміявся.
— Дякую за комплімент,— кажу. Та так чемно — вмерти можна! — Звуть мене Голден Колфілд.— Треба було б назватись якось інакше, але я не зметикував.
— Ну гаразд, містере Колф. Але я не маю моди бігати на побачення серед ночі. Я ж бо працюю.
— Завтра неділя,— нагадав я.
— То й що? Все одно мені треба добре виспатись. Самі розумієте.
— А я думав, ми з вами зустрінемось, вип'ємо хоч по коктейлю... Ще ж не дуже й пізно.
— Дуже мило з вашого боку,— каже вона.— Звідки ви дзвоните. Де ви?
— Хто —я ? У телефонній будці.
— А-а,— мовила вона. Потім замовкла. Довго мовчала.— Ви знаєте, містере Колф, мені страшенно хотілося б якось із вами зустрітися. Ви справляєте приємне враження. Люди з таким, як у вас, голосом, симпатичні. Але сьогодні вже пізно.
— То я б міг прийти до вас.
— О, іншим разом я б цю ідею назвала грандіозною! Мені було б дуже приємно, якби ви завітали до мене на коктейль, але моя сусідка в кімнаті саме захворіла. Цілу ніч не могла очей склепити. Оце тільки-тільки заснула. Правду кажу.
— А-а... Шкода!
— Де ви зупинились? Може, ми б зустрілися на коктейль завтра?
— Завтра в мене нічого не вийде,— кажу.— Я можу тільки сьогодні.— От придурок! Смикнув же мене чорт за язик!
— А-а... Страшенно шкода.
— Я перекажу Едді від вас вітання. [56]
— Правда, перекажете? Сподіваюся, ви приємно проведете час у Нью-Йорку. Грандіозне місто.
— Так, я знаю. Дякую. На добраніч.— І поклав трубку. Слухайте, я сам, йолоп, усе зіпсував! Треба ж було бодай домовитися пригостити її коктейлем абощо.
10
Час був іще дитячий — вже добре не пригадую, котра саме година, але принаймні не дуже пізно. А я страх як не люблю вкладатися спати, коли ще навіть не відчуваю втоми. Отож порозкривав я свої саквояжі, дістав свіжу сорочку, пішов у ванну, помивсь і переодягся. Зійду, думаю, вниз, погляну, що в біса діється в тій "Лавандовій залі". У готелі був нічний клуб — "Лавандова зала" називався.
Поки міняв сорочку, ледве втримався, щоб не дзенькнути сестричці. Так кортіло побалакати по телефону з Фібі! Побалакати з розумною людиною. Але ризикувати не хотілося. Як-не-як вона ще мала, вже, певно, спить і не підбіжить, звісно, до телефону. Правда, якщо відповість батько або мати, трубку можна буде покласти, але з цього ^однаково не буде діла. Бо вони здогадаються, що то я. Мати завжди здогадується, коли я дзвоню. У неї шосте чуття. Але ж так кортіло хоч трохи побазікати з каналією Фібі!
Ви б на неї тільки поглянули! Такої славної, такої кмітливої дівчинки ви зроду не бачили. От уже тямуха! Уявляєте, відколи пішла до школи,, носить самі відмінні оцінки. Якщо казати правду, то в усій сім'ї тільки я такий дубоголовий. Д. Б., старший брат,— письменник, Аллі — той брат, що помер, я вам про нього вже розповідав,— узагалі був просто-таки чародій. Тільки я справжній тупак. Та побачили б ви нашу Фібі! Волосся майже таке саме руде, як в Аллі, а влітку його ще й коротко підстригають. Улітку Фібі зачісує волосся за вуха. Вушка в неї такі невеличкі, просто чудо. А взимку їй відпускають коси. Іноді мати їх заплітає, іноді — ні. Але все одно дуже гарно. Фібі ще тільки Десять років. .Худа, як я, але не худюща, а саме така, як треба для роликових ковзанів. Якось я дивився на неї з ( вікна, коли вона йшла через П'яту авеню до парку, і раптом подумав: "Яка ж бо Фібі худенька — якраз для роликових ковзанів!" Вона б вам сподобалась. їй, каналії, лише натякни — одразу збагне, що ти хочеш сказати. Фібі можна брати з собою куди завгодно. Поведеш її, наприклад, на поганий фільм — вона відразу зрозуміє, що фільм поганий. [57]
Поведеш на пристойний-зрозуміє, що фільм пристойний. Одного разу ми з Д. Б. взяли Фібі на оту французьку картину "Пекарева жінка" — там грає Ремю. Вона просто нетямилася від захвату. Але улюблений її фільм — "Тридцять дев'ять східців", з Робертом Донатом. Фібі знає весь той клятий фільм напам'ять — я брав її на нього разів десять. Приміром, коли каналія Донат утікає від фараонів і приходить на-шотландську ферму, Фібі на всю залу каже в один голос із тим шотландцем на екрані: "Ви їсте оселедці?" Всю їхню розмову напам'ять знає, мала каналія! А коли отой професор — насправді він німецький шпигун — показує Робертові Донату мізинець, на якому бракує суглоба, каналія Фібі ще раніше підносить у темряві свій мізинець і тицяє його просто мені під ніс. Метикувате дівча. Вона б вам сподобалася. Погано тільки, що іноді Фібі буває надто вразлива. Дуже вже вона піддається емоціям, як на свої десять років. Що правда, то правда. Крім того, весь час пише книжки. Однак жодної не дописує до кінця. Всі вони про якусь дівчинку на ім'я Гейзл Везерфілд. Тільки Фібі, каналія, пише "Гейлз". То ця її Гейзл Везерфілд — дівчинка-детектив. Сама, каналія, нібито сирота, але час від часу з'являється її батько — "високий симпатичний джентльмен років двадцяти". Вмерти можна. Оце-то Фібі, каналія! їй-богу, вона б вам сподобалася. Вона така тямуха з самих пелюшок. Коли Фібі була ще зовсім маленька, ми з Аллі часто брали її з собою до парку, особливо в неділю. Аллі мав іграшкового вітрильника, яким любив гратися в неділю, і ми завжди брали з собою Фібі. А вона, каналія, натягне білі рукавички й пливе між нами, немов справжня леді, і взагалі. Тільки-но ми з Аллі заведемо про щось балачку, а воно, чортеня, вже й нашорошить вуха. Часом і забудемо про неї — вона ж бо зовсім мала,— але Фібі скоро про себе нагадає: Перебивала нас раз у раз. Тільки що — штовх Аллі або мене й питав: "Хто-хто? Хто це сказав — Боббі чи та жінка?" Ми їй пояснимо, а вона відповість: "А-а!.." — і слухає далі. Аллі від неї теж умирав. Тобто, я— хочу сказати, він також її дуже любив. Тепер їй десять років, не дитиня вже, та однаково від неї всі вмирають — принаймні ті, хто має тяму в голові.