— Чуєш, а що треба для того, щоб записатися в монастир? — питаю. Мені раптом ударило в голову постригтися в ченці.— Мабуть, треба бути католиком і взагалі, еге?
— Ну, звісно, треба бути католиком. Кретин! Ти що, розбуркав мене задля своїх ідіотських...
— А-а, ну, то спи далі. Однаково в монастир я не збираюся. З моїм щастям я неодмінно попаду не до ченців, а до якихось бовдурів. До ненормальних кретинів. Або до звичайних кретинів.
Не встиг я це доказати, як каналія Еклі підхопився, мов ужалений.
— Слухай,— каже,— мені начхати, що ти патякаєш про мене самого й узагалі, але коли ти починаєш справляти хіхи з моєї клятої релігії, дідько твоїй матері...
— Не википай,— кажу.— Ніхто не думає справляти хіхи з твоєї клятої релігії.— Я встав з Елового ліжка й рушив до дверей. Не хотілося довше залишатись у тій смердючій душогубці. Але по дорозі я затримався, взяв Еклі за руку і з удаваною щирістю потис її. Еклі враз висмикнув руку.
— Ти чого? — питає.
— Я нічого. Просто з біса закортіло подякувати тобі, Еклі, за те, що ти — справжній принц, ось і все,— відповів я щиро-щиро.— Ти, малий, хлопець на всі сто! — кажу.— Ти про це знаєш?
— Не будь такий розумний! Бо колись тобі втруть носа...
Та я вже його не слухав. Я хряпнув дверима й вийшов у коридор.
Там стояла тиша. Похмура, гнітюча тиша. Одні хлопці подалися гуляти чи взагалі поїхали на вихідні додому, решта спали. Під дверима кімнати Легі й Гофмана валялася порожня коробка, від зубної пасти "Колінос", і я, йдучи до сходів, весь час підгилював її отими своїми пантофлями на цигейковому хутрі. Спершу я зібрався був зійти вниз і поглянути, як там поживає каналія Мел Броссард. Та раптом передумав. Раптом я вирішив зробити зовсім інше: махнути на все рукою і вшитися з Пенсі к бісовому батькові. Серед ночі. Зараз-таки. Не ждати ніякої середи. Та й квит. Я більше не міг стирчати там жодної хвилини. Така нудьга, [44] така самота облягла душу! І ось що я надумав: я надумав поїхати до Нью-Йорка, найняти в готелі номер — у недорогому готелі, звичайно, — і пересидіти там до середи. А в середу, відпочивши як слід і відчувши себе людиною, прийти додому. Листа від каналії Термера про те, що мене вигнали зі школи, мої старі одержать, певно, десь у вівторок чи в середу. А мені не хотілося повертатись додому, поки бони не прочитають того листа й не перетравлять його. Не хотілося бачити, як вони читатимуть його перший раз. Мати в мене ледве що — відразу в істерику. Але потім, коли все перетравить, з нею можна розмовляти. До того ж мені потрібні були, так би мовити, невеличкі канікули. Нерви в мене стали ні к чорту. Серйозно кажу.
Одне слово, так я й вирішив зробити. Вернувся до себе в кімнату і ввімкнув світло, щоб спакувати речі. Власне, в мене майже все вже було спаковане. А каналія Стредлейтер навіть не прокинувся. Я закурив, одягся і склав обидва свої саквояжі. На це пішло хвилини зо дві. Пакуватись я добре навчився.
Тільки один раз у мене трохи защеміло серце, коли я стояв над саквояжами. Це "коли довелося ховати оті нові-повісінькі ковзани, що їх мати прислала мені майже напередодні. Через них у мене й защеміло серце. Я собі уявив, як мати пішла ,до спортивного магазину, як ставила продавцеві мільйон безглуздих запитань... А тут на тобі-я знов вилетів зі школи! Сумно мені стало, ох сумно. Та ще і не ті ковзани купила — я хотів бігові, а вона взяла хокейні. Але все одно стало сумно. Зі мною майже завжди так — мені дарують подарунки, а мене від них чомусь сум боре.
Спакувавшись, я полічив гроші. Не пригадую вже, скільки їх було напевне, принаймні чимало. Минулого тижня бабуся якраз підкинула переказ на кругленьку суму. В мене така бабця, що грошей не шкодує. Правда, в неї вже не всі дома,— стара ж як світ,— і вона разів чотири на рік пристає мені гроші на день народження. Та хоч я був і досить багатий, а все ж вирішив, що кілька зайвих зелених у кишені не завадять. Наперед ніхто нічого не знає. Отож пішов до Фредеріка Вудруфа — того самого, якому позичив машинку. Питаю, скільки даси за неї. Вудруф хлопець грошовитий, нівроку. А він каже — не знаю. Каже, я машинки купляти не думав. Та зрештою все ж таки купив. Вона коштувала доларів дев'яносто, а він дав мені за неї всього двадцятку. Ще й бурчав, що я його розбудив.
Коли я "вже зібрався в дорогу й узяв у руки саквояжі, [45] то затримався на хвилю біля сходів і востаннє кинув погляд на наш смердючий коридор. Мамі хотілося заплакати. Сам не знаю чому. Потім я надів мою червону мисливську шапку — по-своєму, задом наперед,— і на всю горлянку закричав:
— Добраніч, кретини!
Зуб даю, всі вони, паскуди, на поверсі попрокидалися. А я відразу вшився. Якийсь гад понакидав на сходах горіхових шкаралуп, і я ледве не скрутив собі к бісовій матері в'язів.
8
Викликати таксі було, вже пізно, і до самої станції я мусив іти пішки. Не дуже й далекий світ, проте холод стояв собачий, а брьохати по снігу не легко, та ще й кляті саквояжі по ногах щораз гуп та гуп. Але настрій у мене все ж таки піднісся — свіже повітря, і взагалі... От тільки ніс та верхня губа на холоді потерпли — то саме туди мене зацідив каналія Стредлейтер. Так розквасив об зуби губу, що торкнутися не можна було. Зате вухам було тепло, затишно. Моя нова шапка мала навушники, і я їх відкотив. А на кого я був схожий — це мені було до лампочки. Однаково кругом жодної душі. Всі давно вже давали хропака.
Мені ще й пощастило. Коли я прийшов на станцію, чекати поїзда довелося всього хвилин десять. А поки ждав, набрав у жменю снігу й умився. Бо обличчя в мене було, все ще вимурзане кров'ю.
Загалом я люблю їздити в поїзді, особливо вночі, коли в купе горить світло, а за вікном темно-темно і в вагоні розносять каву, сандвічі, журнали. Здебільшого я купляю сандвіч із шинкою і чотири-п'ять журналів. Уночі в поїзді я можу читати якусь безглузду історію в ілюстрованому журналі, й мене від неї навіть не верне з душі. Самі знаєте яку. Одну з тих, де повно жлобуватих типів з випнутою щелепою на ім'я Девід і вульгарних дівуль на ім'я Лінда чи Марсія — вони там завжди розпалюють отим триклятим Девідам люльку. Вночі в поїзді, кажу ж, я звичай по можу читати навіть таку муру. А от цього разу не міг. Просто не хотілось, і край. Сиджу собі й нічого не роблю. Тільки скинув мисливську шапку й засунув її до кишені.