Ще цього року, за день до початку навчання, я пошпурив у Гаслінґера з-за огорожі целофановим пакетом з водою. Пакет розірвався у нього на правому плечі й облив його до пояса.
Коли наступного дня, першого дня занять, до класу ввійшов директор, а за ним Гаслінґер, мені мурашки побігли по спині. Але всієї страшної для себе правди я відразу не збагнув. Подумав, що Сірому Кардиналові терпець урвався і він зараз поскаржиться на той пакет з водою. Я вагався: відразу зізнатися чи все заперечувати, аж це директор сказав:
— Любі мої діти! Вашого дорогого вчителя Бауера в цьому році переведено на нове місце! Я привів вам дорогого вчителя Гаслінґера! Від сьогодні він викладатиме у вашому класі. Сподіваюся, що ви з ним здружитесь!
Мене неначе громом ударило.
Гаслінґер сказав: "Сідайте". Директор сказав: "До побачення",-й вийшов.
Гаслінґер почав зі знайомства й викликав кожного на прізвище. Коли він вигукнув "Гоґельман!", мені нічого не лишалося, як поволі підвестися.
Гаслінґер пильно подивився на мене й промовив:
— Так, так, а вас, значиться, звати Гоґельман!
Більше він нічого не сказав. Але мені досить було його погляду.
Мене охопила лють на свою долю. Я не міг зрозуміти, чому саме на мені все окошилось. Самі поміркуйте: у 2-А сидять Дворак і Майсль, у 2-Б — Бірнінґер і Дайке, а в 1-В — Андрош, Новотний і Шпіль. Усі вони разом зі мною дражнили Гаслінґера незгірш од мене. Андрош поводився навіть безжальніше. Адже він найзадерику-ватіший. А Новотний зі Шпілем завжди першими до нього чіплялися! Але їм, бач, нічогісінько! Жодного їхнього вчителя не переведено! Лишень мого! Лишень мене директор нагородив Гаслінґером!
Мартіна — тільки одна вона з домашніх знала все про мою приключку — сказала, щоб я себе не мучив, бо в усьому винен я сам. Навіщо його було чіпати, адже мені він жодної шкоди не зробив. Коли хтось худий та сірий і має жовті зуби, провадила вона далі, то це ще не привід, щоб його дражнити. А оскільки це й інші робили, то, вважала вона, у мене взагалі не було жодного приводу, а все це — безглузда витівка.
Та їй легко так казати! Ліпше сказала б це мені три роки тому, коли ми Гаслінґера почали дражнити. Але тоді вона тільки посміхалась, коли я їй про це розповідав. А тепер її нотації — на вітер! Відколи Сірий Кардинал Гаслінґер став моїм класним керівником, я в нього не те що торбинку з водою — вишневу кісточку не кинув.
Розділ сьомий,
АБО №7 ПЕРІОДИЗАЦІЇ, ЗАПРОПОНОВАНОЇ ВЧИТЕЛЕМ НІМЕЦЬКОЇ МОВИ
Я дізнаюсь, що огірчище-королище не дотримується компромісної угоди. Моя сестра та її залицяльник промокли до рубця, але не для цього я вхопив поливального шланга. У зразкових учениць у житті також бувають проблеми. Прокльони допомагають, але ненадовго.
Чудовий, безгаслінґеровий шкільний день швидко добіг свого кінця. Я вирішив зачекати на Мартіну біля шкільної брами, але запримітив Алекса Берґера, що стовбичив тут-таки. Я нітрохи не сумнівався, що він очікує на Мартіну, тож подався додому сам-один.
Хвіртка до нашго саду виявилася замкнена. Я переліз через паркан. Вхідні двері також виявилися замкнені. У дім я вліз через відчинене кухонне вікно. Взагалі-то в мене є ціла в'язка ключів — від хвіртки, вхідних дверей, підвалу, гаража та горища. Мені її подарував тато на моє дванадцятиліття. Всі ключі тримає на собі незвичайний брелок — червона гоночна машинка, яка ще й світить, ніби кишеньковий ліхтарик, і подає сигнали. Та ось уже кілька днів я не міг знайти своїх ключів. Вони мов крізь землю провалились. А запитувати маму, чи не бачила вона їх, коли прибирала, я не хотів. Мама відразу подумала б, що я їх загубив і вони вже потрапили до рук якогось злодія. Вона позбулася б сну й вимагала б від тата, щоб поставив скрізь нові замки: мама страх як боїться квартирних злодіїв.
Отже, я заліз до будинку через кухонне вікно. На столі лежали дві записки. З першої я дізнався, що мама затримається в перукарні, вона пофарбує волосся для довготривалої завивки, і що нам слід підігріти на обід тушковану квашену капусту.
Друга, дідусева, сповіщала: "Пішов по Ніка. Потім погуляємо в міському парку! Вітаю! Дід!"
Дідусь завжди забирає Ніка зі школи. Інакше Нік довгенько не йшов би додому. Він залюбки завертає до Губерта, нашого столяра.
Раптом мені спало на думку, що я зовсім сам удома. Та ні — не сам, ще є тут Кумі-Орі. Я підійшов до татової кімнати й зазирнув у замкову щілину. Та не побачив і не почув нічого. Я відчинив двері й подивився навкруги. Заглядав усюди, навіть у шафу, під ліжко і в кошик для паперу — Кумі-Орі ніде не було.
Я зразу ж здогадався, що огірчище-королище не зважає на умови угоди між татом та мамою і залюбки вештається всюди, коли тата нема вдома.
Я обнишпорив увесь будинок: нема Кумі-Орі! У мене зажеврівла надія, що куміорці схопили свого короля й повісили. Через кухонне вікно я виліз у сад. Роздивлявся кругом. У саду огіркового короля —ані сліду.
Біля садової хвіртки стояли Мартіна й Алекс. Мені здалося, що між ними чорна кішка пробігла. Це мене неабияк здивувало. Зазвичай вони трималися за руки й Алекс, як баранчик, дивився крізь круглі скельця своїх окулярів на Мартіну, а Мартіна, як вівця, дивилася крізь кучері, що звисали над лобом, на Алекса, і стиха перемовлялися. Тепер же вони видавалися не вівцями, а тиграми.
До мене долинув Алексів голос:
— Якщо ти їм дозволяєш поводитися з тобою, наче з дитиною, то ти й заслуговуєш, щоб вони поводилися з тобою, наче з дитиною! —І далі: — Не давай забороняти собі найбезневинніші речі!
Мартіна відповіла:
— Легко тобі говорити, бо твій батько сказав вам "прощавайте". З мамою я також упоралася б! — І далі: — Тоді бери Анні Вестерман, бовдуре! їй напевне дозволять!
Звичайно, вони ще багато чого одне одному наговорили, але я добре зрозумів тільки це. Лізти до будинку знову через кухонне вікно мені було ліньки. Я хотів узяти ключі в Мартіни. Ступивши крок до хвіртки, я раптом побачив, що під кущем бузку щось виблискує червоним світлом. Я здогадався: то виблискували коштовні камені в короні огірчища.
Кумі-Орі навпочіпки сидів під кущем бузку й підслуховував розмову Мартіни з Алексом. Він так захопився, що мене й не помітив.