— Або законопатити вхід до підвалу?
Помізкувавши якийсь час, вони всі погодилися, що це робити безглуздо. Дітлашня за день не навчиться плавати. Та й де взяти для тренувань воду? Потрібної кількості човнів також швидко не збудуєш. А законопатити старі, зігнилі двері так, щоб. вода не просочилась, зовсім дурне діло.
Мартіна порадила на час потопу переселитися всім до верхнього підвалу. Там для них є достатньо сховків.
Куміорці тільки головами похитали. Один пояснив:
— Який сенс нам потім повертатись на руйновище. Адже тут усе буде знищено — і дитячий садок, і школа! Навкруги стоятиме багно по коліна. Нори затягне мулом. А картопля — наш єдиний харч — погниє в болоті! Як нам тоді жити?
Кругленький куміорець запитав мене:
— Скажи, друзяко, чому твій тато хоче допомогти останньому з Погрібних?
Я розповів їм усе про імператора з автостраху й про посаду директора для тата.
Що тут враз зчинилося! Громадяни Кумі-Орії кричали навперебивки:
— Брехливий негідник! Триклятий виплодок Погрібних! Підлий дурисвіт!
Невдовзі ми вже знали, що в цілому світі більше не існує ніякого кумі-орського імператора, навіть короля — й того нема. Вони останні, хто прогнав свого самовладця.
Худий довгов'язий куміорець пояснив нам:
— Куміорці взагалі не живуть у бетонних підвалах. їм потрібні земля, глина і волога. А сам підвал має бути дуже глибокий і без вікон.
Плямистий куміорець сказав:
— А про автострах правду розкажу вам я. Минуло вже десять років, як я втік звідти. Там усе з бетону, долівка суха, аж курить. Нору вирити неможливо. Спекотнява — на очах сохнеш. Картопля там уже давно перестала рости. Тямковитіші куміорці давно покинули ту місцину. Лишилася жалюгідна жменька тих, хто сяк-так пристосувався до тамтешніх умов. Усі вони висохлі, як мумії, і білі, як крейда, їхній харч один — старі архівні документи, складені стосами в підвалі. У вузеньких нішах між паперовими горами вони й живуть. Всі вони наче подуріли, розмовляти забулися. Навіть ходити вже не вміють. Перекочуються туди-сюди та пронизливо скрикують. Частенько вони накидаються один на одного й силкуються звести зі світу.
Решта куміорців закивали головами.
— Та хіба такі здобудуть татові директорську посаду? — спитав Нік.
— Нікому вони її не можуть здобути, так само, як і ми! — вигукнув смугастий куміорець.
Мартіна сказала:
— З вами нічого не станеться! Даю вам слово. Або тато зрозуміє, що він помиляється, або...— Вона затнулася, не знаючи, що сказати далі.
— Або ми перешкодимо йому,— підхопив я.
— Слово честі! — додав Нік.
Наша обіцянка заспокоїла куміорців. Вони дякували нам! Вони цілковито на нас покладалися. В очах цього карликового народу ми були могутні велетні. Вони твердо вірили в те, що нам дуже легко їх порятувати. Бідолашні ж не знали нашого татуся.
Коли ми піднімалися сходами нагору, Мартіна тяжко зітхала:
— Перешкодити татові? Наче це так просто!
Нік засапано дерся за нами високими сходами. Він сказав:
— Авжеж, просто! Як ніщо інше не допоможе, то я сяду в нижньому підвалі й не вилазитиму. Він же не захоче втопити рідного сина!
Ми вже дісталися верхнього підвалу, коли почули, як тато машиною заїжджає до гаража.
— Вперед! В атаку! — скомандував я. А тоді сказав Нікові:
— Ти краще не встрявай у це змагання! Нік уперто похитав головою і сказав:
— Я тата не боюся й трішечки. Хотів би й я так легко це сказати!
Саме як ми відчинили підвальні двері, тато відімкнув парадні. Обоє дверей розміщені прямісінько одні навпроти одних. Тато втупився в нас, але не сказав нічого. Ось він причепив пальто й капелюха на вішалку. А що не спускав очей з нас, то, звісно, капелюх і пальто попадали на підлогу. Тато цього навіть не помітив. Він усе роздивлявся нас, наче зроду вперше нас бачив.
Мартіна сказала:
— Ми щойно з нижнього підвалу. Тато вперто мовчав. Тоді я вигукнув:
— Ми розповіли куміорцям, що ти збираєшся зробити з ними! —Я сам не впізнав свого голосу: він був хрипкий і скрипливий:
Нік закричав:
— Не топи їх! У них біленькі дітки з ліловими ротиками! Тато все не озивався. З кухні вийшла мама.
— Що тут сталося? — запитала вона.
— Нічого не сталося,— промурмотів тато. Накипіла в мені злість ураз прорвалася. Я закричав:
— Нічого не сталось! Коли не зважати на те, що тато хоче влаштувати потоп. А директором він усе-таки ніколи не буде, бо імператорів автостраху взагалі не існує! Там же скрізь бетон! Куміорці загинуть ні за цапову душу!
В нестямі я кинувся мамі на шию і зайшовся плачем. Згодом Мартіна скаже, що я весь дрижав як відбійний молоток. Мама гладила мене, приказуючи:
— Ну годі, годі!
Помалу я заспокоївся і дав спокій маминій шиї. Мартіна все вмовляла тата. Я кинувся їй на допомогу. До нас долучився й Нік. Коли так хвилюєшся, як ми тоді, то висловлюєш хіба половину того, що хотів сказати, зате кричиш удвічі дужче.
Мабуть, тому нам і не вдалося навернути нашого тата на добрий розум.
Мама також обурилась і вимагала пояснити їй, що означає вся ота маячня з потопом. Надійшов дідусь.
Він і пояснив мамі, про що йдеться, а ми навперебивки розповіли йому про все, про що довідалися в куміорців.
У запалі сварки ми голосно й виразно виказали татові все, що про нього думаємо. Мама, збагнувши, про що йдеться, й собі сказала татові, за кого матиме його, якщо він просвердлить трубу водогону. Дідусь лише мовив:
— Не знаю, що саме я проґавив у вихованні сина.
Тим часом до передпокою присунув огірчище й став біля дверей як укопаний. У наш сімейний розбрат він не встрявав, а тільки підморгував татові. Я почув, як він прошепотів:
— Пан Гоґельмон, уперед! Ні шадного шлова їм не вір!
Але тато навіть не помітив огірчище. Він жодного разу не гримнув на нас. Він узагалі не вимовив ані слова. Він нагнувся. Підняв з підлоги пальто й капелюха. Поспіхом накинув на себе пальто, натягнув капелюха й вийшов з дому. Навіть дверима не грюкнув. Якусь хвилину ми стояли мовчки, прислухаючись, як тато відчиняє гараж, заводить машину й вирулює на вулицю.
Наша мама завжди сподівається на краще. Вона називає себе оптимісткою. І цього разу мама виявилась оптимісткою. Коли тато виїжджав за ворота, вона сказала: