Яка несподіванка! А мама розповідала, як їй машину подарувала на день народження старенька тітонька Клара.
Третій аркушик являв собою мамину заяву про вступ до клубу книголюбів "Азбука". А я дуже добре пам'ятаю, як мама хвалилася, що вона в три шиї витурила хитренького клубного агента. Навіщо їй здався якийсь там клуб?!
Ми віддали мамі всі три аркушики. Мама сказала нам "дякую" і мовила до діда:
— Здається, я вже дійшла до ручки! — її напружений голос дрижав. Дідусь злегка поплескав маму по плечі й промурмотів:
— Невісточко, заради всіх святих, тримай у руках свої нерви! Але мама зовсім розкисла. І зайшлася плачем.
-1 все через того кумі-орського короля,— ридала вона.
— Ні,— сказав дідусь — Просто ти сама себе так переконала. Кумі-Орі — справді мерзенний тип, але в нормальній сім'ї, якою вона, власне, й повинна бути, огірковий король так би не розперезався.
— Ми і є нормальна, власне, зразкова сім'я, — заперечила мама. Аж тут не стрималась Мартіна:
— Ні, ні, ніякі ми не зразкові. Наша сім'я — препогана! По телевізору дивимося тільки те, що хоче тато! І їмо тільки те, що хоче тато! І носимо тільки те, що хоче тато! І сміємося тільки тоді, як хоче тато!,
Мартіна, звісно, трохи переборщила, але я був з нею цілком згоден і закричав:
— Мартіна вже доросла, а їй ні в "І-га-га" піти не можна, ні на танці! І про мандрівку з наметом забудь! І про карнавал літньої ночі! І губи не фарбуй! І максі-пальта їй не бачити як своїх вух!
— Авжеж! Авжеж! — підхопила Мартіна. І, показуючи рукою на мене, провадила далі: — А в цього бідолашного хлопчини геть нерви розладнані, ночами зривається з постелі. А все через те, що йому не вистачає шістьох татових підписів. А з рівняннями він дає собі раду, як кіт із мишкою! І як, бува, щось не виходить, то тільки від страху, що тато заборонить йому відвідувати басейн!
Мама повільно опустилась на тахту, просто на спиці для плетіння. Вона витріщилася на нас, розтуливши рота, й водночас витягала з-під себе зігнуті спиці.
— Який намет! Які спиці! — пробелькотіла вона. Мартіна здмухнула з чола гривку.
— Намет тепер діло десяте, бо АІлекс — дурень, але...— вона взяла мене за плече й підштовхнула до мами,— але ось Вольфі — зовсім не десяте діло! Йому потрібні шість татових підписів, а він не наважиться підступитися до тата. Не виключено, що ходитиме у другорічниках. Зі своїми проблемами бідолаха тільки до мене й може поткнутися!
Мартіна міцно притиснула мене до себе. Ми стояли обійнявшись, наче люди, що назавжди прощаються. Аж тепер я збагнув, яка в мене сестра! Але не був певен, чи розумно вчинила Мартіна, вибовкавши все про мене.
Здається, й мама дещо збагнула. Вона длубалася зігнутою спицею в своїй високій білястій зачісці й шепотіла: "Оце так! Оце так!"
Я пильно стежив за нею: вона була зовсім не сердита. Тож я їй і виклав всю історію з Гаслінґером..
Це забрало чимало часу, бо мама мене раз у раз перебивала. Десь отак:
— То Сірий Кардинал, чи як ви його там прозвали, ваш новий математик!? О Боже, о Боже, о Боже! — Вона так хвилювалася, що вже двома спицями штиркала в білу копицю на своїй голові.
Або так:
— Подумати! Шістдесят чотири рівняння! Піднесення до десятого степеня! Знов ділення! Поки знайдеш чисельника! — Вона потерла собі носа й застогнала.
Або ще так:
— Чого це йому треба неодмінно батькових підписів? Ми, слава Богу, живемо в країні рівноправних громадян!
Мама гримнула кулаком по столу. Поміж своїми тирадами вона раз у раз запитувала:
— Але ж тебе не залишать на другий рік? Ні? Не залишать?
Мартіна запевнила її, що на другий рік я й справді не залишусь. Це маму трохи заспокоїло. А позаяк жінки з чоловіками в нас рівноправні, то вона вирішила поставити замість татових свої шість підписів. І дідусь виявив бажання поставити шість своїх підписів замість татових, адже він і тато звуться однаково: Рудольф Гоґельман.
— А під низом ще напишу "Дідусь!" — весело сказав він.— А якщо їм це не сподобається, тоді...
— ...тоді я сама піду до школи,— вигукнула мама,— й розтлумачу йому, що таке рівноправність!
На час, коли повернувся зі школи Нік, настрій у всіх відчутно поліпшився. Щойно він із класом відсвяткував день народження одного з учнів. Ми прикусили язики, бо не знали, як поведеться Нік,-може, візьме та й вибовкає все татові або королишу-огірчишу.
Дідусь ще встиг мені шепнути:
— Вольфі, коли твій Сірий Кардинал одужає, я піду до нього. Або краще... А втім, я знаю, що зроблю. У будь-якому разі ми цю справу залагодимо!
Нік усе ж почув кінець останнього речення. Він завжди почує те, чого йому не слід чути.
— Яка справа? Яка справа? — допитувався він.— Я також хочу знати! Про що ви тут розмовляли?
— Ми розмовляли про те,— вигукнув я,— як найкраще заткнути, зашити, заклеїти вушка маленьким хлопчикам!
Нік розплакався. Я дав йому жувальну гумку, бо відчув себе свинею. Адже Нік, насправді, миле хлоп'я. А що йому багато чого важко збагнути, то не диво — ще ж маленький!
Розділ дев'ятий,
АБО № 9 ПЕРІОДИЗАЦІЇ, ЗАПРОПОНОВАНОЇ ВЧИТЕЛЕМ НІМЕЦЬКОЇ МОВИ
Мартіна вірить у Ромео та Джульетту. Дзвінок пані Шестак. Спогади в сутінках.
Відколи мама й дідусь знали про мій конфлікт з Гаслінґером, мені наче камінь з душі спав. До того ж я цілком перестав боятись, бо з рівняннями тепер давав собі раду. Я проробив увесь наш задачник, розв'язав кожне рівняння, кожен приклад. У вправах з дробами, сказала Мартіна, я без п'яти хвилин геній.
Ми налягали на математику, як навіжені. Мартіна вважала, що наші заняття й для неї неабияка вигода. Розумова праця швидше загоїть душевну рану, завдану їй Алексом Берґером. Щиро кажучи, цей Алекс — перше розчарування в її житті.
— Будьмо справедливі,— сказала Мартіна,— у випадку з Алексом не можна всю вину складати на тата, хоча в нього й зовсім відсталі погляди. Якби Алекс кохав мене щиро, він би не перестав кохати, незважаючи на всі наші сімейні незгоди. Згадай лишень Ромео і Джульетту!
Щоправда, мені ці імена не дуже багато промовляють. Знаю тільки, що Ромео і Джульетта наприкінці вистави якось там позбавляють себе життя. Тому я радів, що Мартіна розлюбила Алекса.