— Поглянь тільки на ці легенькі черевички, в них вона не змогла б навіть кілометра промарширувати,— кажу я й відразу розумію, яку бовкнув дурницю: безглуздо згадувати якесь марширування, коли бачиш таку красу.
— Скільки ж їй років? — цікавиться Кроп.
Я на око визначаю:
— Щонайбільше двадцять два, Альберте.
— Тоді вона старша за нас. А я тобі кажу, їй не більше сімнадцяти.
Нас аж морозом проймає.
— Альберте, оце було б діло, як ти гадаєш?
Він киває головою.
— Вдома у мене теж є білі штани.
— Подумаєш, білі штани,— кажу я.— Ти поглянь, яка дівчина.
Ми обдивляємось один одного, з голови до ніг. Нема на що дивитися — вигоріле, полатане, зашмароване обмундирування. Марна річ щось там порівнювати.
Тож насамперед ми здряпуємо зі стенда молодика в білих штанях, здряпуємо обережно, щоб не пошкодити дівчини. В такий спосіб ми дечого досягаємо. Потім Кроп пропонує:
— Можна було б піти вошву прожарити.
Я не дуже пристаю на його думку, бо речі від цього псуються, а воші за якихось дві години знову нас обсядуть. Ми ще довго милуємося дівчиною на афіші, і врешті я погоджуюся з Кропом. Ба навіть додаю:
— Може, пощастить добути чисті сорочки.
Однак в Альберта інше на думці:
— От якби онучі...
— I онучі дістанемо. Ходімо, спробуймо їх на щось виміняти.
Але до нас, не поспішаючи, підходять Леєр і Тьяден; вони бачать афішу, і наша розмова відразу стає сороміцькою. Леєр перший у нашому класі мав інтимні стосунки з жінкою і розповідав хвилюючі подробиці. Він теж захоплено висловлюється про дівчину на афіші, але з іншої точки зору, і Тьяден завзято його підтримує.
Їхня поведінка не обурює нас. Хто не любить сороміцьких розмов, той не солдат; проте саме тепер нам це чогось не до смаку, тож ми відходимо вбік і прямуємо до дезинсекційної камери з таким почуттям, ніби йдемо до крамниці модного чоловічого одягу.
Будинки, в яких нас розквартирували, стоять на березі каналу. За каналом є ставки, обсаджені тополями; за каналом є й жінки.
З будинків на нашому боці всіх уже давно повиселяли. Але з того боку коли-не-коли можна ще побачити місцевих людей.
Увечері ми купаємося в каналі. Нараз до берега виходять три жінки. Вони йдуть неквапно і не відвертають очей, хоч ми купаємося без плавок.
Леєр гукає до них. Вони сміються і спиняються, щоб нас роздивитися. Ми вигукуємо ламаною французькою мовою, що кому спаде на думку, без найменшого зв'язку, поспішаючи, аби вони не пішли. Це не дуже пристойна мова, та звідки нам набратися тієї пристойності!
Одна з жінок тоненька, чорнява. Коли вона сміється, виблискують гарні зуби. Рухи в неї швидкі, квапливі, спідниця вільно облягає їй ноги. Дарма що вода в каналі холодна, ми збуджені, веселі й силуємося зацікавити жінок, щоб вони не пішли. Придумуємо всякі дотепи, і вони відповідають нам, ми їх не розуміємо, проте сміємось і махаємо їм руками. Тьяден виявився куди кмітливішим за нас. Він збігав додому, приніс цілу хлібину і високо підіймає її над головою.
Це справляє неабияке враження. Жінки кивають нам головами і показують на мигах, щоб ми перебралися до них. Але цього робити нам не вільно. На той берег ступати заборонено. Скрізь на мостах стоять вартові, і без перепустки пройти неможливо. Тож ми сяк-так тлумачимо жінкам, щоб вони прийшли до нас, але вони хитають заперечливо головами і показують на мости. Видно, їх теж не пропускають.
Жінки повертають назад і повільно йдуть понад берегом, проти течії каналу. Ми проводжаємо їх уплав. Через кількасот метрів вони звертають і показують нам на будинок, що стоїть трохи осторонь, майже схований за деревами й кущами. Леєр цікавиться, чи вони там живуть.
Вони сміються: справді, це їхній дім.
Ми голосно пояснюємо їм, що прийдемо до них, коли вартові не зможуть нас побачити. Вночі. Сьогодні вночі.
Жінки підіймають руки, складають долоні, туляться до них щоками і заплющують очі. Вони зрозуміли нас. Тоненька, чорнява ледь пританцьовує. А білява щебече:
— Хліб... добре...
Ми палко запевняємо їх, що хліба принесемо. I, крім того, ще всяких смачних речей, ми вирячуємо очі й на мигах показуємо, яких саме. Леєр замалим не тоне, намагаючись руками зобразити "шматок ковбаси". Якби було потрібно, ми пообіцяли б їм цілий продовольчий склад. Вони йдуть і ще раз у раз озираються. Ми вилазимо на берег з нашого боку і стежимо, чи вони справді зайдуть до того будинку, бо можуть і обдурити. Потім ми пливемо назад.
Без перепустки через міст пройти неможливо, тож ми вирішуємо просто перепливти вночі канал. Хвилювання проймає нас і міцно тримає у своїх лабетах. Нам не сидиться на одному місці, і ми йдемо до їдальні. Сьогодні там саме є пиво і щось схоже на пунш.
Ми п'ємо пунш і розповідаємо один одному всякі вигадані пригоди. Оповідачеві всі охоче вірять, і кожен нетерпляче жде черги, аби й собі розповісти щось іще неймовірніше. Руки в нас не можуть лежати спокійно, ми викурюємо безліч цигарок, аж поки Кроп, отямлюється:
— Власне, ми могли б принести їм трохи цигарок.
Тоді ми ховаємо цигарки в шапки, щоб зберегти до ночі.
Небо стало зелене, як недостигле яблуко. Нас четверо, а туди треба йти втрьох; найкраще було б якось позбутися Тьядена, тож з нашою допомогою він так надудлюється ромом і пуншем, що вже ледве стоїть на ногах. Коли стає вже зовсім темно, ми йдемо до нашого будинку всім гуртом і ведемо посередині Тьядена. З нетерплячки ми аж палаємо, радіючи майбутній веселій пригоді. Мені дістається та тоненька, чорнява, ми вже поділили їх поміж себе.
Тьяден падає на свій солом'яний матрац і вже хропе. Через якийсь час він раптом прокидається і мружиться на нас із такою лукавою посмішкою, що ми лякаємось — чи не надумав він пошити нас у дурні і ми тільки даремно витратилися на пунш. Але він знову падає на матрац і спить собі далі.
Кожен із нас трьох бере по цілій хлібині й загортає її в газету. Цигарки ми теж пакуємо, а до цього додаємо ще три добрячі пайки ліверної ковбаси, що її нам давали сьогодні на вечерю. Вийшли досить пристойні гостинці.
Поки що ми ховаємо все це в чоботи, бо нам треба взяти їх із собою, аби на тому боці не порізати ноги дротом чи битим склом. А що нам доведеться через канал плисти, то ніякого іншого одягу взяти ми не можемо. Надворі вже темно, та і йти нам недалеко.