Усі мовчать. Картина надто звабна. Нас аж морозом проймає. Нарешті Мюллер отямлюється й питає:
— А потім?
Пауза. Тоді Гайє якось плутано пояснює:
— Коли б я був унтер-офіцер, то зостався б в армії на надстрокову службу.
— Чи ти, Гайє, здурів? — дивуюсь я.
Він спокійно відповідає теж запитанням:
— А ти коли-небудь різав торф? Ану спробуй.
По тих словах він витягає з-за халяви ложку й стромляє її в Альбертів казанок.
— Гірше, ніж, сидіти в окопах у Шампані, нічого немає,— заперечую я.
Гайє їсть і посміхається.
— Але торф різати довше. Та ще не можна й на годину вшитися.
— А все-таки, Гайє, вдома краще.
— Та не дуже, не дуже,— каже він і замислюється з розтуленим ротом.
З його обличчя можна прочитати, про що він думає. Про злиденну халупу на болоті, про важку роботу в пекучому степу від світання аж до вечора, про жалюгідну платню і брудну батрацьку одежу.
— А в армії у мирний час ніякого тобі клопоту,— просторікує він.— Щодня дають харч, а не дадуть, то знімеш галас; в тебе є ліжко і щотижня свіжа білизна, наче в якого дженджика; ти — унтер-офіцер, гарно вбраний, удень відбудеш службу, а ввечері ти сам собі пан і йдеш до пивнички.
Гайє надзвичайно пишається своєю ідеєю, він просто залюблений в неї.
— А як відслужиш дванадцять років, дістанеш пенсію і підеш у сільські жандарми. Тоді можеш цілісінький день гуляти.
Він аж упріває від тих мрій про майбутнє.
— Подумати лишень, як тоді пригощатимуть! Там — чарка коньяку, а там — півлітри горілки. Адже з жандармом усі схочуть жити по-доброму.
— Але ж ти ніколи не будеш унтер-офіцером, Гайє,— втручається Кач.
Гайє вражено дивиться на нього і замовкає. Напевне, в його уяві вже виникли тихі осінні вечори, неділі в селі, бамкання дзвонів, вечори й ночі, проведені з наймичками, гречані млинці із шкварками, безтурботні години дружніх балачок у пивничці.
Гайє не може швидко впоратись із своєю багатою уявою і дратується:
— I чого ви завжди якісь дурні питання вигадуєте?
Він натягує через голову сорочку і застібає мундир.
— Тьяден, а що зробив би ти? — питає Кроп.
Тьяден думає тільки про одне:
— Пильнував би Гіммельштоса, щоб не втік.
Мабуть, Тьяден залюбки посадовив би його в клітку і щоранку лупцював би ломакою. А Кропові він замріяно каже:
— Бувши тобою, я став би лейтенантом. Тоді ти зміг би його муштрувати, аж поки у нього в череві вода закипить.
— А ти, Детерінг? — допитується Мюллер. Він природжений учитель, завжди про щось питає.
Детерінг небалакучий, але на це питання відповідає. Він дивиться в небо й каже тільки:
— Я саме встиг би на жнива. Тоді підводиться і йде собі.
Детерінга обсіли клопоти. Його жінці доводиться самій пильнувати господарство. До того ж у них забрали двох коней. Він щодня читає газети, які сюди доходять: чи не йде дощ і в його закутку в Ольденбургу? Бо вони не встигнуть зібрати сіна.
I тут з'являється Гіммельдітос. Іде просто до нашого гурту. В Тьядена обличчя береться плямами. Він простягається на траві й від збудження заплющує очі.
Гіммельштос поводиться якось нерішуче, сповільнює ходу. Але все-таки підходить до нас. Ніхто й не збирається підводитись. Кроп зацікавлено втуплюється в нього.
Він стоїть перед нами й чекає. Всі мовчать, тоді він вигукує:
— Ну, як воно?
Збігає кілька секунд. Гіммельштос вочевидь не знає, як із нами поводитись. З найбільшим задоволенням він погнав би нас притьмом на муштру. Та, здається, він уже збагнув, що фронт — це не казарми. Він робить ще одну спробу, тільки тепер звертається не до всіх, а до одного, сподіваючись, що так буде легше дістати відповідь. Найближчий до нього Кроп, тож він і вщедряє його своєю увагою:
— А, ви теж тут?
Та Альберт не збирається з ним приятелювати. Він коротко відповідає:
— Напевне, трохи довше тут, ніж ви.
Руді вуса вже тіпаються.
— Ви, здається, мене не впізнаєте?
Тепер Тьяден розплющує очі:
— Чого там!
Гіммельштос обертається до нього.
— Це, здається, Тьяден, еге?
Той підводить голову.
— А знаєш, хто ти?
Ці слова приголомшують Гіммельштоса.
— Відколи це ми на "ти"? Ми разом свиней не пасли.
Він не знає, як вийти з цього становища, бо не чекав від нас такої відвертої ворожнечі. Але поки що він тримається обережно, певне, його вже встигли настрахати балачки про постріли в спину.
Від його слів Тьяден так розлютився, що навіть стає дотепний:
— Та ні, свиней ти сам пас.
Тепер і Гіммельштос аж піниться з люті. Однак Тьяден його мерщій випереджає, йому кортить висловитися:
— Хочеш знати, хто ти такий? Пес ти паршивий, ось хто! Давно я хотів тобі це сказати.
В його блискучих свинячих очицях світиться задоволення: нарешті він здійснив те, про що мріяв кілька місяців — швиргонув Гіммельштосові в лице "паршивого пса".
Але і Гіммельштос уже не стримується:
— Ти чого, котолупе нещасний, смердючий виродку? Ану, стати струнко, коли начальство говорить.
Тьяден велично киває йому:
— Можете йти, Гіммельштос, кроком руш!
Гіммельштос шаленіє. В його особі ображено стройовий статут. Самого кайзера не можна було б тяжче образити. Він гаркає:
— Я вам наказую, Тьяден, встати!
— А більш нічого? — питає Тьяден.
— Ви виконаєте мій наказ чи ні?
Тьяден спокійно закінчує розмову популярною цитатою з класика, сам того не знаючи1. Водночас він повертається спиною і світить Гіммельштосові голим задом. Той бурею зривається з місця:
— Ви підете під трибунал!
Ми бачимо, як він поспішає до польової канцелярії.
Гайє і Тьяден заходяться реготом, як справжні торфорізи. Гайє регоче так, що в нього збочує щелепа, і він безпорадно спиняється з роззявленим ротом. Альберт кулаком вправляє йому щелепу на місце.
Кач непокоїться:
— Якщо він поскаржиться на тебе, буде кепсько.
— Гадаєш, він це зробить?
— Безперечно,— кажу я.
— Ти дістанеш щонайменше п'ять діб "губи",— пояснює Кач.
Це зовсім не бентежить Тьядена.
— П'ять діб "губи" — то п'ять діб відпочинку.
— А як тебе відправлять до фортеці? — цікавиться розважливий Мюллер.
— То для мене війна на тому і скінчиться.
Тьяден щасливчик. Він ніколи не завдає собі клопоту. Він іде з Гайє і Леєром звідси, щоб не потрапити на очі начальству під гарячу руку.
Мюллер і досі ще всіх розпитує. Тепер він знову береться до Кропа.