— А я тобі кажу, — сказав Корній, — що це були лише якісь хитрощі. Тарас ніколи своєї віри не покине, а коли так перед тим отаманом говорив, то мав щось інше на умі. Може, він хотів зволікти справу, сподіваючись, що ми привеземо за нього викуп від громади. Ось ми приїхали з викупом, та приїхали запізно, і тепер його, певно, не знайдемо.
— Коли б я це знав, я був би його певно затримав. Та коли ви з викупом приїхали, то воно ще не пропало. Ваш козак — султанський невільник. Вам треба піти до уряду і скласти за нього викуп. Якщо він не шляхтич і не багатий, а простий чоловік, то багато за нього не зажадають. Завтра я покажу вам куди йти, навіть вам перекладача дам. Я пам'ятаю, на якім судні Тарас поїхав, то неважко буде його відшукати, бо воно все ж колись сюди повернеться. Вам треба залишитися до того часу, а це довго не протягнеться.
— Як так, — сказав татарин, — то пощо нам зараз викуп складати? Складемо аж тоді, як Тарас вернеться. Бо коли б він пропав, то турки не віддадуть нам того, що взяли.
— Певно, що ні. Ти добре обдумав. Ви залишіться в моїй домівці. У мене є зайва кімната, яку я відступаю приїжджим купцям, то можу і вам її відступити. Як у вас є папери, то можете собі вільно в Царгороді побувати, лиш увечері не радив би я вам вулицями ходити, щоб вас не ограбували, а то й не вбили.
Тарасівчани закватирували в потурнака і чекали повороту галери.
Пересиділи тут три місяці. Вже й осінь настала, і зима була за плечима. З усіх уходів верталися турецькі судна до царгородської пристані, а того одного не було. Нарешті одного дня прийшов потурнак додому і сказав тарасівчанам погану вість: галера, на якій поїхав Тарас, пропала безвісти. Ніхто не міг сказати, чи вона затонула, чи яка інша пригода трапилася, але її вже певно немає: не вернулася з неї ні одна людина.
Тарасівчани дуже цим зажурилися. Значить, Тарас пропав навіки. Стільки вони натрудилися, стільки витратили грошей — і тепер доводиться вертатись ні з чим. Розплатилися з господарем, і він порадив їм, щоб не верталися морем, лише сушею — через Болгарію, Волощину та Яси, звідтіля на Львів, потім на Київ і знову на Канів і Черкаси. Ця дорога дальша, але безпечніша, бо туди йдуть купці. Він допоміг їм ще відшукати купецьку валку, що йшла з Царгорода на Львів, і вони до неї приєднались. Такі валки їздили під охороною озброєних людей, яким купці платили.
Тим часом у Тарасівці життя йшло своїм ладом. Вибраний отаманом Трохим дотримувався того самого порядку, що був уже заведений Тарасом.
Тарасова дружина Маруся заходилася коло господарства. Вона не могла ні на одну хвилину Тараса забути. Скрізь бачила його в своїй уяві, бачила його образ, як він востаннє виїжджав за ворота, і все мала надію, що він іще вернеться, його мати дуже постаріла, згорбилась. Вона теж не втрачала надії та ще й потішала невістку тим, що її щира молитва його визволить, а вона сама не ляже в могилу, поки його не побачить.
Тарасівчанам шкода було отамана. Як воно сталося, що нікого з них ще не взяли татари в полон, а його першого? Вони покладали великі надії на своїх послів, які певно його знайдуть та викуплять.
Ждали і діждалися. Вже була зима. Впали перші сніги, як посли після довгої дороги добилися до Тарасівки. Вернулися ні з чим. Тарас пропав разом з галерою, а коли галера затонула, то з нею пропали і ті невільники, що були на ній приковані до лави веслярів.
Один Корній не тратив ще надії і роз'яснював громаді так:
— Не журіться ще, добрі люди, бо я вам кажу, що ще може бути й таке: та галера могла загнатися десь у тісний кут, на неї напали запорожці, розорили і невільників визволили. Коли б вона справді затонула, то бодай один турок врятувався б і добився до якоїсь пристані. А коли не вийшов ніхто цілим, то галеру взяли козаки, а вони не щадять нікого.
Так він потішав і сім'ю Тарасову.
Але громада в це не вірила. Відслужила за Тараса панахиду і поставила на сільському кладовищі високого хреста. А в Тарасовій хаті великий смуток панував. І Гривко дуже посумнів. З того часу, як Тараса схопили, він часто бігав у степ, ставав на тому місці і жалібно вив. Потім прибігав до хати і цілий день нікуди не виходив за ворота. Особливо прив'язався до Трохимка, скрізь за ним ходив, наче вважав себе опікуном дитини.
Прийшли м'ясниці, і Марусі радили люди виходити заміж, бо вона вже певно вдова, самій ґаздувати ніяково. Навіть сватів почали присилати. Та вона завжди однаково відмовлялася:
— Не зроблю я цього. Я ще не вдова! Як воно — вийшла заміж, а тут Тарас повернеться! Тоді хоч камінь до шиї та й у воду.
— Даремна твоя надія, Марусе, — умовляв її старий батько, — даремно його вижидаєш: з морського дна ніхто не вертається.
— Що ж робити? Я одному Тарасові присягала і йому залишуся вірною до смерті.
Вона зараз впадала в плач, брала дитину на руки і промовляла до неї крізь сльози:
— Пам'ятай, сину, мусиш за свого батька помститися на поганцях.
XXVII
Тарас, сідаючи на галеру, придивлявся до неї добре. То було велике воєнне судно — на двадцять весел з кожного боку, з двома гарматами на помості і великою чотою озброєних яничар. Отаманом судна був молодий, стрункий і гарний турок з чорною, як смола, бородою, в яничарському мундирі офіцера. Він передусім придивлявся до невільників-веслярів, яких йому тільки що привели. Особливо зупинив свій погляд на Тарасові. Тарас подивився й собі на нього — їх очі зустрілися. Дивилися так довго один на одного. Турок зрозумів відразу, які в Тараса очі, і, очевидно, хотів переконатися, чий зір сильніший. Але Тарас і оком не моргнув. Турок теж. Потім турок усміхнувся під вусом, подумав собі: "Знайшов свій свого". У Тараса за той час теж виросла чимала чорна борода. Обидва були одного росту і, здається, одних років.
— Хто ти? — спитав турок по-турецьки.
Тарас уже дещо розумів і відповів татарською. Отаман знав цю мову.
— Я чабан від коней, у степу пас, з татарами стрічався, а вони мене зрадою піймали.
Турок голосно засміявся.
— Ти мене не обдуриш, ти не чабан, а козак, і то неабиякий. Краще скажи правду, чи на морі тебе піймали, чи в степу?
Тарас дуже збентежився і засоромився, що його на брехні впіймали. Він думав, що чабанові легша буде неволя, ніж козакові.