Степан Снилик мене дослівно сердив, він неймовірно на цілу пів годину співнився, я з'їв свій борщ зі сметаною, свою телячу котлету з пюре і салатою, випив навіть прохололу каву зі сирним пиріжком і тоді він щойно, весь заклопотаний, появився і перше заявив, що це місце для нього тепер дуже незручне, що він тепер більше перебуває на Ронцесвейл, що взагалі у нього час — то гроші, а тому я мушу... ітд, ітд, а коли я пояснив свої пляни з останньої моєї поїздки, він заявив, що все це він добре знає, що в його реєстрах тисячі подібних об'єктів, а цей там на Порт Кредіт, нотується на біржі, як один з найдорожчих, бо той вельмидостойний, бувший королівський суддя, таємничий радник Мекмілан, що є його власником, вважає, що це одна з найсфектовніших місцевостей майбутнього люксусового поселення, а тому він за той шматок пригорбка вимагає не більше — не — менше, як триста тисяч долярів. В той час, коли подібні об'єкти ще можна дістати за сто — сто-двадцять тисяч. — Там є сто акрів? — запитав я. — Сто акрів. Але вони поза пляном розбудови великого міста. З цим можна почекати, воно так скоро не продасться. — Чи мусимо брати конче всі сто акрів? — питав я. — Не в цьому справа. Справа в ціні, — казав Снилик. — Мені це місце... — Я знаю, знаю, — перебив він мене. Це не жінка, це комерція… Зрештою, звідки взяти такі гроші? — Я сам не знаю. Я ніколи не знав, звідки беруть гроші, але звідкись беруть, — казав я. — 3 цим ще зачекай, — казав він наполегливо.
Він запропонував мені інше місце, п'ять акрів і недалеко від Оквілу. Ми рішили і це оглянути. Я мусів знати ціни, місця, ринок. Снилик мав сотні ферм в різних місцях Онтаріо, далі від Торонта, за десять тисяч дуже добра ферма з будинками, але це мене не спокушало. Я не збирався займатися хліборобством. Мене цікавили будови осель, мотелів, готелів. І здавалось, ми могли щось тут зробити. До речі, Снилик бештав мене за моє марнотратство часу на заводі, мовляв я марную свої таланти, але я не хотів відриватися від твердого ґрунту, поки не здобуду ще твердішого. Як також, я не хотів в'язатися якимись тривалими вузлами з моєю чарівною приятелькою тіткою Ен, поки не здобуду своєї власної, незалежної і міцної позиції. Це можливо пахне міщанством, але добрим міщанством і тому його запахи мене не бентежать, а підбадьорюють.
Хоча мої стосунки з тіткою Ен невтомно продовжувались і не лише біля мого ватрана і не тільки вечорами, але як траплялось з нагоди, ми разом зривали яблука і переносили їх до пивниці, ми викопували коріння жоржин і ховали його на другий рік, ми їздили на вистави меблів до Торонта, ми просиджували в бібліотеках за пошуками літератури про італійське ренесансове мистецтво, чи читали перед ватраном черговий номер якогось чергового журналу, ми розмовляли про новий фільм "Во віки вічні", ми їздили до Месі Голу на концерт хору бандуристів Китастого і ми навіть танцювали у якійсь кав'ярні "Панама" в Торонті. Розуміється, що Катруся була постійною нашою дуже активною, але переважно мовчазною, супутницею.
Різдво цього року припадало на п'ятницю, отже ми мали вільні три дні і всі їх заповнили нашими домашніми справами, включаючи сюди велику, шпилясту зі справжніми шишками сосну, яку ми з Катрусею привезли з Оквілу, обнизали величезними синіми і золотими електричними лямпками і з великою помпою, під звуки колядок з платівки хору Городовенка з Монтреалу, встановили у моєму просторому сальоні. Самий Свят — вечір зробили з кутею, снопом пшениці, урочистою вечерею з варениками, голубцями, запеченим у тісті судаком і всілякими іншими дванадцятьома стравами, на чому наполегливо настоювала Катря, а до неї згодом, як тільки зрозуміла про що йдеться, долучилась також тітка Ен. Не обійшлося без голосних і багатих подарунків, як то цілого комплоту білизни з тузином нейлонових панчіх ("садизм") для Катрусі, домашнього жовтогарячої барви, сатинового на ваті халату ("тисяча й одна ніч"), для Ен і стільця-гойдалки, індіянської люльки і нічного каптура ("райське блаженство"), для мене. При тому, розуміється, вислухали цілий концерт колядок на багатьох мовах, з яких особливо припав до вподоби "Щедрик" Леонтовича, якого весь час передавали різні радіостанції Америки й Канади. І мали пречудовий настрій, сміялися до сліз, бавилися, як діти, провели сливе всю ніч, Ен божилася, що за ціле своє життя не мала такої живої і радісної ялинки.
Невідомо чому, а може наперекір тому, що я не люблю відписувати і взагалі не маю замилування до святочних привітань, я дістав пару тузинів різдвяних і новорічних карток з різними гуцульськими краєвидами, позолоченими дзвінками, свічами, яслами, а між тим також картка трагічно абстрактного малюнку, правдоподібно якогось народження, оригінальної роботи з криптонімом Е. Г. з підписом "Той, що родився", без зворотної адреси з печаткою "Парі — 7. 21. 12. 53".
Моя уява бунтувалася, я читав в халаті статтю "Червоний Геміґвей", пив рай-віски з джінджерелом, але не міг ні запити, ні зачитати маленької картки з дивовижним зображенням якогось народження.
Зрештою, Париж для неї найвластивіше місце на плянеті. Латинський квартал, мансарди, Сартр, бородаті мученики, патлаті красуні — атмосфера, яка допоможе рішити проблему "народження людини", бо наша юна Канада лякає її своєю безпосередністю і прямотою понять. Їй імпонує рафінованіша правда і старечіша непокора.
А також наближався Новий рік. Мій сороковий. Водорозділ за яким починається дорога вниз. І хто знає, чи не в ту долину, де починається "земля обіцяна", яку можна бачити, як на ласкавій Божій долоні, з непередмірного висока.
Катруся і Ен вимогли терором і настояли, що цей Новий рік має бути відзначений в літописі наших подій огненною печаттю випаленою на брамі тріюмфів нашої розбудови. Ен не могла забути нашого минулого року, а тому їй хотілося повторити його у поширенім розмірі, на цей раз у моєму будинку. Ми намагалися домеблювати недомебльоване, ми декорували нижню забавову залю ми заставили бар пляшками й чарками, ми запросили дванадцять пар гостей різних мов, між якими не бракувало навіть мови японської. Ен пригадала деяких своїх старих друзів — посла до провінційного парляменту прогресивно-консервативної партії Джона Лавлока з прекрасною дружиною Джоселін, інженера компанії Месі — Гарріс Елана Говела з дружиною Джін, редактора "Сатердей Найт" Вільяма Дейвісона з дружиною Россл, інженера того ж Месі — Гарріс Нікаїдо Садао з дружиною Кімі... З моїх приятелів, розуміється, запрошені Бояри, Медики, Снилик все ще з нареченою Ольгою і кількох інших сливе випадкових, як наприклад, новий мій знайомий прекрасний акордеоніст Іван Смолик із заводу Форда і приятелька Катрусі панна Лариса Петренко з Гамільтону, яку ми покликали для товариства Смолика.