На твердій землі

Сторінка 103 з 107

Самчук Улас

Але все, що писала тобі в листах — чистої води правда. На мене часто находить туга, що я не можу дати ради. Ми Гордіїв вузол, така... О, Павле! Вибач таку мову. Я говорю не так. Ми такі близькі. Але яка це година? Одинадцята? За годину відлітає мій літак. Чи можу викликати таксі?

Я не протестував, не робив розпачливих рухів, не вимагав більше вияснень, її літак до Монтреалу відлітав о годині дванадцятій і тридцять п'ять хвилин з летовища Малтон, яких двадцять п'ять хвилин їзди, я, розуміється, визвався її відвезти і ми почали старанно, по-родинному, з почуттям смутку збиратися в дорогу. Ми сперечалися за сендвічі, яких вона не хотіла брати, чи має надягнути плащика, чи не буде їй холодно, чому не причеше волосся, чи будемо й далі зустрічатися.

Потім ми ділово виходили з будинку, я гасив усі світла, закривав двері, обережно всідали до авта, обережно, стримано, серед нічної, сторожкої тиші починав своє ча-ча-ча мотор, обережно натискалось на ґаз, машина поволі висувалася на вузьку, легко освітлену алею, повертала вліво і, майже, беззвучно набирала розгону з легкими на вибоях гойданнями. Лена сиділа біля мене рівно, випростано, застигло, руки зчеплені між ногами. Ніч гарна, тиха, свіжа, дорога спорожніла.

Коли ми виїхали на автошлях королеви Єлисавети, я почав питати Лену, що вона робила в Стокгольмі. Малювала. Робила виставку. Мала успіх. В Парижі? Також малювала. Не мала успіху. Як жила? Все, що нажила в Стокгольмі, прожила в Парижі. Дуже цікаво. Наша розмова спокійна, незучаснена, дружня.

На летовищі небагато руху, ми мали хвилин двадцять заявих, присіли у кав'ярні з виглядом на аеродром, випили каву, за чверть години до відлету, попрощалися.

Прощалися просто за руку. — Добраніч, Павле, — казала вона, зніяковіло посміхаючись. — Добраніч, Лено, — казав я. — Дякую за гостину, — казала вона. — Щасливої дороги, — казав я.

Я провів її до виходу на аеродром, вона сховалася вниз на сходах, ще раз показалася внизу з іншими пасажирами у смішному, незграбному, куценькому плащику з маленькою, на подобу малярської скриньки, валізкою. Я міг бачити, як вона входила по східцях до великого, чотиромоторового літака Транс-Канадської лінії. З мого місця вона видалась маленькою, залишеною, освітленою світлом летовища плямкою, яка поволі, без оглядання, дійшла до входу літака, тут нашвидку оглянулась, навмання махнула рукою і зникла у темному отворі.

Я зачекав поки те могутнє, червоно-біле, крилате сотворіння, яке так спокійно забрало у своєму нутрі мою Лену, не почало поволі рухатись, обережно, незграбно повернулося, виповзло на свою довгу, сіру, бетонову трасу, прибрало розгону, відорвалося від поверхні землі і швидко розчинилося у засіяному дрібними світлами, темному просторі.

Як тяжко помиритися з дійсністю, що фактично все на нашій землі підпорядковане цьому самому невмолимому законові зустрічі й розставання. Все так проходить і так відходить — безмежна, безбережна, бездонна і вічна течія не визначеного і не збагнутого ніким і ніколи буття.

VIII

Цей повітряний напад Лени тривав усього сім годин, але всі мої дотеперішні пляни й надії були розгромлені. Прилетіла, зчинила бурю і відлетіла.

Вертаючись тієї ночі з летовища, я одночасно вертався з далекої, кількарічної мандрівки під знаком Лени. Я був голодний, втомлений, розбитий, зневірений. Їхав зрезигновано бічними, порожніми дорогами без поспіху і без мети, пересік кілька поперечних ліній, виїхав на шлях двійку і механічно звернув над озеро звідки розгортався широкий, чугунно-темної барви краєвид води і неба, обрамований зліва далекими вогнями великого міста. Я знав це місце, я любив ті обрії, я інколи вдавався сюди віддихнути, тут стояла пара бетонових лавиць і звичайно тут бували переважно молоді люди... Але ця нічна година була мовчазна і спокійна, ніби чорна гранітна плита в глибині підземелля, на якій були вирізьблені недосяжні істини надії. Далекі, невидимі береги, жовтий диск далекого місяця і довга, мідяна смуга далекого сяйва по безмежно рівній, легко розгойданій поверхні води.

Звичайно, це не була несподіванка, я знав і я чекав, і я був вдоволений рішенням, інакше не могло бути... І цинізм, і святість і всі ті інші чесноти — все це входило у гру моєї ненаситної наснаги, хотілося поєднати поземи і простопади і дати ще один вимір земного покликання.

Але тепер усе змінилося. Я намагався про те не думати. Мене, як і завжди, незвично вражала сила й динаміка руху земного, я готов признати це божеством поганського стилю, як частину найвищої щедрости творця всесвіту. Це загнуте луком побережжя всипане вогнями доріг і будівель на тлі нічної безодні з плямою місяця, в глибині якої в різних напрямках проходили тіні продіравлених світлом кораблів, літаків, потягів і тисячі автовозів. Хіба не щастя бути частиною такого космосу?

А Лена не вернеться. Ці блискучі дороги неволять її. Вона любить бездоріжжя. Космічний лад не її лад. Я любив її тіло, її лінію, її несподіваність, її протоплазму і твердість безформної форми. Але цього їй мало. І ми мусіли зректися боротьби між нами і підписати мир.

Я довго, довго над цим думав, дарма що намагався не думати.

Я приїхав до дому біля другої години ночі, від'їжджаючи, здавалося, я згасив було всі світла будинку, але одно з них у вітальні все таки не було згашене і воно слабо світилося рівним, спокійним тоном на тлі ночі, і це надавало будові живої сили. Я залишив авто на своєму подвір'ї і, як звичайно, зійшов униз до квітів. На траві була роса, квіти дрімали в темноті пригашеними кольорами, всі довкруги будинки були згашені, лишень світилося одно вікно у тітки Ен і ясно блищали окремі світла ліхтарів вулиці. Деякий час я стояв і вслухався у довкілля, хотів вловити мову ночі, не багато того зрозумів лишень поглибив тугу і пішов поволі вверх сходами на веранду. За кілька хвилин після цього у вітальні згасло світло, але загорілося і довго горіло одно з вікон на другому боці будинку, яке належало до моєї спальні.

Цей драматичний епізод мав ті добрі наслідки, що вияснив остаточно становище Катерини. Вона терпеливо чекала дня й години, коли це станеться, була переконана, що це станеться, не хотіла знати, що діялось з її загадковим вибранцем, ані його містерійною кузинкою, якої фотографії до останнього дня здобили його робочий стіл. Вона бачила, мовчала, терпіла, чекала. Вона навчилась чекати, була загартована чеканням, це була її основна зброя, вона перемогла нею Ен Сомерсет, вона здобула мене. Мила, дорога чекальниця.