І
На днях я мав іти в армію і, хоч як кортіло на гульки, заходився порати вдома чоловічу роботу, щоб мамі самій не велося сутужно (наш тато помер від старого поранення, ми жили вдвох). Підправив хлівець, нарубав хуру дров, полагодив огорожу, се, те, й нарешті випросив у бригадира Опелата пару коней з гарбою, щоб привезти із лісу сіно. Я його накосив ще влітку і склав у копички на луках біля Топилки.
Осінній день видався теплим, ясним, і на душі теж було світло і чисто. Коні йшли весело, без батога; сидячи на гарбі, я вбирав очима наші тихі поля, кожен горбик і виярок, найменше дерево й кущик — прощався із ними, але прощався без суму, а з якоюсь дивною радістю, начеб уперше побачив, яке тут все любе та гарне, і тішився з того.
На крутий узвіз коні спинались натужно; я подумав, що треба підшукати у лісі якогось дрючка на гальмо, бо спускатись назад із повного гарбою доведеться ще важче. Ножівку прихопив, то щось зріжу.
З вершечка узвозу побачив копички: на тлі позолоченого березняка вони скидалися на маленькі курені.
Я вирішив трохи пройтися лісом, поки коні пожують сінця, а заодно й спиляти щось на гальмо. Дерева світилися жовтим листям, губили його на землю, як сонячних зайчиків, і щось шепотіли покірне, ласкаве, мирне. Пахло опеньками, хоч вони ще й не випнулись — видно, дихали з-під землі своїми корінцями, набиралися сил, щоб визирнути на цей світ крізь пріле злежане листя.
Над просікою я побачив два голих-голісіньких деревця й одразу дібрав, що їх роздягла не осінь, а підточила якась хвороба. То були берестки, два однакових бересточки. На гальмо затовсті, вони більше підходили на стовпчики для огорожі, і я згадав, що наш тин тримається на трухлявих, от-от упаде.
Ножівка, як на таке дерево, була малувата, зате гостра, і десь за півгодини берестки вже лежали двома колодками на землі. Я розпиляв кожну надвоє і переніс у гарбу, а зверху накидав гору сіна, втрамбував його, вимостив собі кубельце й поволеньки рушив до села. Їду собі на м'якому, як пан, гіркуватий запах сіна лоскоче у носі, сонце не пече, а лащить мені обличчя, у бровах плутається павутина...
І раптом тенькнуло серце. На горі перед узвозом стояв чоловік, і я швидше здогадався, ніж упізнав у ньому мого рідного дядька Демурку. Якби уздрів самого чорта, то так не злякався б, а тут... Тут треба знати дядька Демурку.
Скільки його пам'ятаю, він працював лісником, і горе було тому, хто наважиться винести з лісу бодай дубчика. Худий, цибатий, трохи зігнутий, у свої п'ятдесят літ він був легший на ногу за оленя і не з'являвся, а виростав з-під землі то там, то сям, ніхто не втікав од його метких всевидющих очей. І коли ти вже попався на гарячому, то не проси, не моли дядька Демурку, не обіцяй йому не те, що могорича, а й золотих гір, бо не поможе.
Колись, як був я ще пастушком, забігла наша корова в посадку, скубнула молоденького дубочка, і тут де не взявся дядько, дістав із спідньої кишені блокнотика, записав моє прізвище (воно таке ж, як і в нього) і привселюдно оголосив, що штрафує на двадцять карбованців. "Нехай мати готує гроші, щоб знала, як ростити гуляку!" — кричав дядько, і чужі люди дивувалися: "От тобі й родич. Бачили такого?"
А ввечері мама пішла просити його. "Порядок є порядок,— сказав дядько.— Я вас пошкодую, а що мені люди скажуть, га? Як я їм в очі дивитимусь, га? Скажуть, ти до своїх так, а до нас он як. Е ні, не буде такого. Якщо навіть жінку свою, чуєш? — жінку свою, Варку, застукаю з краденим — оддам під суд. Тіки загуде!"
Будучи лісником, міг би жити, як вареник у маслі, та де там! Ні хати путньої, ні коло хати. Куфайка на ньому така, що тільки на городнє опудало й годиться...
Ось чому душа моя опинилася в п'ятах, коли угледів дядька Демурку. Бересточки... Невже запримітив, як я їх зрізував?
Коні йшли ліниво, мовби теж сахалися цієї зустрічі (чи то я притримував віжки?), але він стояв, як укопаний, і ждав. Ось уже близько, вітерець доносить до мене димок од його самокрутки, бачу, як примружились пташині дядькові очі.
— Виріс помічник матері! — гукає він бадьоренько, і в душі зажевріло: не бачив, пронесло.
— Сідайте, підвезу! — кажу весело, хоч воно аж ніяк не весело.
— Та ні, коням і так важко, а ще з гори. Правуй уже сам, Баню.
І по тому, як він вимовив оте "Баню", я здогадався, що нічого не запримітив. Так міг сказати це слово тільки рідний дядько, татів брат.
Він іде поруч з гарбою, і там, де починається узвіз, я зупиняю коней, наважуюсь подати йому дрючка, якого прихопив у лісі.
— Дя! Вставте у колесо гальмо.
— Потроху, бачу, набираєшся розуму.— Він схиляється біля колеса, шарудить дрючком і нарешті каже: — Рушай.
Гарба однак напирає на коней, вони, задерши голови, насилу її стримують.
— На себе! Віжки на себе! — кричить дядько, не відстаючи ні на крок.
Дишля водить то в той бік, то в той,— дуже вже крутий цей узвіз,— раптом коні не витримують і біжать, дрібно перебираючи ногами. Десь узявся камінець, потрапив якраз під колесо, гарбу гойднуло набік, але, на щастя, вона не перекинулась, тільки насподі, під сіном, глухо заторохтіли берестові колодки... У мене знов тьохнуло серце, я побачив, як нашорошив вуха дядько Демурка, як блиснули його очі.
Коли гарба з'їхала на рівне, він витяг із колеса гальмо і, подаючи його, так остудив мене поглядом, що тіло взялося сиротами.
— То сідайте підвезу,— промимрив.
— Та ні, їдь уже сам,— відмовився дядько. А "Баню" не сказав.
Я прицмокнув на коней і швидко повіз до села своє сіно. У гарбі — сіно, а на душі — камінь.
II
Про те, щоб ті стовпчики відразу пустити в діло, не було й думки — довелося заховати їх на горище в повітці, бо якщо вже дядько Демурка почув щось нечисте, то стережись. Хай-повернуся з армії, усе забудеться, тоді їм знайдеться місце. Отак міркую собі, аж гульк — дядько стоїть коло двору. Зіперся грудьми на ветхі ворота й пасе мене очима.
— То це ти, Баню, в армію скоро? — питає.
— Через три дні,— кажу,— приходьте у п'ятницю випроводжати.
— Прийду, аякже. Це таке, що треба. А мати ж як, сама буде, чи що? — допитується, наче й так не ясно, що мама зі мною не поїде.