Доктор вірив, що ставиться до всього критично, тоді як саме критичного підходу він був позбавлений геть-чисто, ось чому витончена ґречність, яка полягає в тім, що, роблячи комусь послугу, ми запевняємо (нітрохи не бажаючи, щоб нам повірили), що, навпаки, послугу зроблено нам, до Коттара зовсім не доходила: він усе розумів у буквальному значенні. Хоч як була пані Вердюрен засліплена Коттаром, проте Коттар, дарма що вона вважала його людиною великого розуму, зрештою роздратував її тим, що, коли вона, запросивши його до літерної ложі на Сару Бернар, сказала, мастячи йому медом: "Ви дуже люб'язні, докторе, тим паче, що я певна: ви бачили Сару Бернар не раз і не два, до того ж, ми, мабуть, сидимо заблизько до сцени", — він, вступивши до ложі з усмішкою, ладною розквітнути на виду або зникнути, залежно від того, який буде відгук про виставу якогось авторитету, проголосив: "Справді, ми надто заблизько до сцени, та й Сара Бернар мені вже в печінках. Але ви побажали, щоб я прийшов. Ваше бажання для мене наказ. Я радий, що можу бодай чимось віддячитися вам. Чого б я тільки не зробив, щоб потішити вас, ви сама доброта! — І вів далі: — Сару Бернар величають Золотий голос, еге ж? А ще про неї часто пишуть, що вона спалює себе. Чудернацький вираз, га?" — спитав він, чекаючи коментаря, але його не було.
— Знаєш, — сказала пані Вердюрен чоловікові, — ми зі скромности применшуємо вартість того, що даруємо докторові, як на мене, це неабиякий промах. Він із тих учених, хто відірваний від практичного життя, він нічого не тямить, чого варті ті чи ті речі і свято бере на віру все.
— Я не хотів тобі казати, але я теж це помітив, — відповів, пан Вердюрен.
І на Новий рік замість послати докторові Коттарові рубін вартістю три тисячі франків з цидулкою, що це, власне, марничка, пан Вердюрен купив за триста франків штучного самоцвіта і натякнув, що інший такий гарний діамант навряд чи можна знайти.
Коли пані Вердюрен ознаймила, що на вечері у них буде Сванн, доктор перепитав: "Сванн?" — тоном аж брутальним з подиву, бо навіть найменша новина завжди захоплювала зненацька цього мужа, який гадав, що він готовий до всяких сюрпризів. Ніхто не відповів йому. "Сванн? А хто такий цей Свалн?" — рикнув доктор стурбований, але його стурбованість як стій ущухла, коли пані Вердюрен пояснила: "Та це ж приятель Одетти, вона казала нам про нього". — "Ага, гаразд, гаразд, зрозуміло!" — відгукнувся заспокоєний доктор. Зате художник, той був у захваті від несподіваної появи Сванна у пані Вердюрен: він припускав, що Сванн закоханий в Одетту, а сприяти любовним походенькам було його хобі. "Женихання — то мій коник, — признавався він на вухо докторові Коттарові. — Досі мені тут неабияк таланило, навіть у жінок!"
Мовлячи Вердюренам, що Сванн вельми smart, Одетта сполошила їх: ану ж він "зануда"? Але все склалося навпаки: він справив на них гарне враження, чому спомагало (Вердюрени цього сном і духом не знали) те, що він належав до великопанського товариства. Справді-бо, Сванн мав над людьми, навіть інтелігентними, але не з вищого світу, перевагу того, хто обертається там і тому не приоздоблює світу і не бокує від нього — для нього цей світ байдужий. Ґречність таких людей, цілком вільних від усякого снобізму та від побоювання видатися надто ґречним, доведена до цілковитої незалежности й наділена невимушеністю і Грацією рухів, притаманним тим, чиє гнучке тіло кориться їхній волі, без недоречної і незграбної участи зайвих членів. Прості й елементарні рухи світської людини, яка люб'язно подає руку незнайомому юнакові, якого їй рекомендують, чи невимушено схиляється перед послом, якому рекомендують її, зрештою непомітно для самого Сванна, стали його світськими звичками, і коли він опинився серед людей, поставлених нижче за нього на суспільному щаблі (як-от панство Вердюренів та їхні друзі), то інстинктивно виявив увагу та послужливість до всіх, і Вердюрени зміркували, що "зануда" так би не поводився. Сухуватий попервах він був лише з доктором Коттаром: вони ще й словом не перемовилися між собою, а доктор уже заходився підморгувати йому і заусміхався двозначно (цю міміку сам Коттар узивав "Ласкаво просимо"), тож Сванн помислив, що доктор, мабуть, чи не впізнав його, що вони зустрічалися десь у зеленому затишку, хоча Сванн одвідував ці місця рідко, бо не любив розпусти. Від такого натяку Сванна аж скорчило, надто тому, що його зроблено в присутності Одетти, яка могла скласти про нього погане уявлення, і Сванн напустив на себе крижаний вираз. Проте довідавшись, що поряд із доктором сидить його дружина, він подумав, що такий молодий, як він, чоловік, не став би натякати при ній на розваги такого штибу, і вже не бачив у докторовій змовницькій міні якоїсь небезпеки для себе. Художник одразу ж запросив Сванна одвідати разом з Одеттою його ательє, і Сванн вирішив, що він дуже славна людина. "Може, ви удостоїтеся там більшої прихильности, ніж я, — сказала пані Вердюрен удавано ображеним тоном, і вам покажуть портрет Коттара (сама пані Вердюрен замовила його художнику). — Постарайтеся, метре Біш, — нагадала вона художникові, якого давно вже величали жартома "метром", — віддати на полотні цей гарний вираз його очей, цю крутійську іскорку в погляді. Адже ви знаєте, що для мене найголовніше — його усмішка, я просила вас намалювати портрет його усмішки". Ця репліка сподобалася їй самій, і вона ще раз голосно її проказала, щоб та не залишилась непочута, устигнувши ще раніше під якимось незрозумілим приводом згуртувати біля себе своїх гостей. Сванн попрохав познайомити його з усіма гостями, навіть із давнім другом Вердюренів Саньєттом, який через свою несміливість, простодушність і доброту втратив пошану людей, а тимчасом був тямущий палеограф, багата людина з гарної родини. Говорив він із кашею в роті, і це було чарівно, бо відчувалося, що то не мовний дефект, а душевна прикмета, так наче в ньому назавше збереглася якась дитинність. Коли Саньєтт ковтав якусь шелестівку, то здавалося, ніби він демонструє неспромогу сказати якусь брутальність. Прохаючи пані Вердюрен відрекомендувати його пану Саньєтту, Сванн змусив її порушити запроваджений у домі лад (і вона, знайомлячи їх, зумисне наголосила на різниці між ними: "Пане Сванн! Дозвольте мені рекомендувати вам нашого друга Саньєтта"), але цим він прихилив до себе Саньєтта, про що, до речі, Вердюрени ніколи Сванна не повідомляли, бо Саньєтт трохи дратував їх і вони не заохочували дружніх стосунків між ним і їхніми гостями. Зате Сванн надзвичайно зворушив Вердюренів, вважаючи за свій обов'язок попросити їх, щоб його познайомили слідом за Саньєттом з тіткою піаніста. Вбрана вона була як завше в чорну сукню, бо вважала, що чорний колір завжди личить і що одягатися в чорне — шик, а обличчя у неї було багрове, як завжди після трапези. Вона шанобливо вклонилася Сваннові, але одразу ж велично випросталася. Тітка залишилася без освіти і боялася показати своє невігластво, тому навмисне слебізувала, думаючи, що коли вона обмовиться, то обмовка потоне в невиразному белькоті й чужі вуха її не почують, одне слово, гостя не говорила, а харамаркала, і з цього харамаркання лише вряди-годи вилонювалися окремі слова, в чиїй вимові вона почувала себе певною. Сванн застеріг собі право пошкилювати з неї в розмові з Вердюреном, але той сприйняв жарт холодно.