— Ну, Франсуаза повинна вам так дякувати, так дякувати, адже ви подарували їй коляску, — говорила Евлалія.
— Я їй подарувала коляску?! — вигукувала тітка.
— Ой, може, я вклепалася... Дивлюсь, пихата, наче Артабан, їде екіпажем на руссенвільський ринок, то й вирішила, думаю, це пані Октав подарувала їй екіпаж.
Франсуаза й тітка, наче дичина та мисливець, увесь час намагалися перемудрити одна одну. Мама боялася, як би кухарка зрештою не зненавиділа Леонію, бо та витирала об неї ноги. У кожному разі Франсуаза тепер пильно зважувала кожну тітчину шпильку, кожен найменший натяк. Коли їй треба було щось попросити в тітки, довго вагалася, з якого боку до неї підійти. І коли нарешті висловлювала своє прохання, то потай стежила за тіткою, намагаючись із виразу обличчя вгадати, що думає тітка і яка буде її ухвала.
Ось так — усупереч якійсь мистецькій натурі, котра, читаючи мемуари XVII ст. та бажаючи ліпше зрозуміти великого короля, вважає, що найкращий спосіб — це вигадати, ніби він значного коліна, або ж почати листуватися з тим чи тим європейським монархом. Насправді все повертається плечима до того, що ця мистецька натура марно шукає схожости під подібними, й отже, мертвими формами. Лише через те, що сліпо потурала своїм маніям, через те, що знічев'я шаленіла, стара провінціалка, ніколи не помишляючи про Людовіка XIV, приходила до думки, що деспотичні витребеньки її мізерних буднів, пов'язаних з ранковим туалетом, сніданком, пообіднім сном можуть стати в один ряд з тим, що Сен-Сімон узивав механікою версальського життя. Вірила — її мовчанка, тінь доброго гумору чи вередування на обличчі штовхають Франсуазу на такі припущення, які породжувала мовчанка, добрий гумор чи вередування короля, коли простий дворак чи навіть перший вельможа вручав йому на закруті алеї версальського парку всепідданчу супліку.
Якоїсь неділі, коли тітка відпочивала після одночасних відвідин кюре та Евлалії, ми прийшли сказати їй на добраніч, а мама висловила співчуття, мовляв, гості завжди приходять так невдало.
— Я чула, Леоніє, сьогодні вам знову не пощастило, — лагідно сказала вона, — вам укотре довелося приймати всіх ваших друзів гуртом.
— Коли тієї втіхи забагато... — вскочила в слово моя двоюрідна бабуся, котра відтоді, як її донька Леонія заслабла, вважала за свій обов'язок підбадьорювати її і все малювати рожевими фарбами. Але в цю мить утрутився мій батько.
— Я хочу скористатися з того, — почав він, — що вся сім'я в зборі, і дещо повідомити, аби не повторювати кожному зокрема. Я боюсь, чи не затаїв на нас зла пан Леґранден, бо сьогодні вранці привітався зі мною через губу.
Батькової розповіді я не дослухав, бо був разом з ним у церкві й бачив Леґрандена, натомість спустився в кухню з'ясувати, що сьогодні на обід, — це завжди цікавило мене, як декого — газетні новини, і запалювало, як програма святкування. Пан Леґранден вийшов з храму разом із однією місцевою дідичкою, яку ми знали тільки у твар. Коли вони проминали нас не зупиняючись, мій батько вклонився йому приязно, але стримано; пан Леґранден сухо кивнув, зі здивованою міною, ніби нас не впізнав, з тим особливим виразом на обличчі, який спостерігається в людей, котрі не завдають собі клопоту бути ґречними й дивляться на тебе прискаленим оком, наче здалеку пантруючи, і обмежуються недбалим кивком з огляду на твою недоміркуватість.
Пані, яку супроводжував Леґранден, була особа високо-етична й високошанована; шкода й говорити, щоб Леґранден просто тягався з нею й тепер знітивсь, бо ми його застукали; ось чому батько губився в здогадах, чим не догодив панові Леґрандену.
— Дуже прикро було б, — сказав батько, — якби він на нас за щось образився. Серед усіх цих викрохмалених фігур Леґранден у своєму однобортному піджачку та м'якій краватці тримається так вільно, так щиро й просто, й ця його органічність напрочуд приємна.
Але сімейна рада одностайно ухвалила, що батькові все це привиділось або ж Леґранден був чимось перезаклопотаний. Та й батькові побоювання наступного ж дня розвіялися. Повертаючись із далекої прогулянки, ми взріли біля Старого мосту того ж таки Леґрандена, який залишився на свята в Комбре. Він підійшов до нас із простягнутою рукою.
— Ви любите читати, — звернувся до мене, — вам відомий цей вірш Поля Дежардена?
Ліс почорнів, ясніє тільки небо...
Достоту як нині, еге ж? Може, ви Поля Дежардена ніколи не читали? То прочитайте, юначе. Кажуть, він перелицювався в казнодія, але довший час був найчистішим акварелістом...
Ліс почорнів, ясніє тільки небо...
Хай для вас, мій юний друже, небо завжди ясніє; і навіть та пора, яка для мене приходить тепер, коли ліс уже почорнів, коли вже гусне пітьма, ви, як і я, знаходитимете потіху, дивлячись на небо. — Пан Леґранден дістав з кишені цигарку й довго стояв, утупившись у крайнебо.
— До побачення, друзі! — сказав він раптом і рушив своєю дорогою.
Коли я вступив у кухню довідатися про меню, до обіду вже готувалися повним ходом, і Франсуаза, пануючи над силами природи, які пішли в її помічники, мов у казках, де велетні наймаються за кухарчуків, кришила вугілля, тушкувала картоплю й досмажувала кулінарні шедеври, попередньо приготовлені в великих чанах, казанах, чавунцях, пательнях для риби, мисках для дичини, формах для пундиків, горнятках для вершків і повному наборі каструль усіх розмірів.
Я зупинився біля столу, де посудниця лущила горох, — горошини були вишикувані рядами й підраховані, наче зелені кульки в якійсь грі; одначе я умлівав перед вимоченою в чомусь ультрамариново-рожевому спаржею, головки якої, з фіолетом і синню, вималювані тонким пензликом, непомітно, завдяки якимось неземним веселчастим переливам, переходили в ще вимазані землею, висмикнуті з грядки корінці. Мені здавалося, ці небесні відтінки правлять за ознаку дивних створінь, яким заманулось перекинутися в городину і які крізь маскарадний стрій, що обтягує їхнє смачне дебеле тіло, дозволяють мені розрізнити в цих барвах займистої зорі, у відливах веселки, в згасанні голубих вечірніх тіней їхню коштовну сутність. І сутність цю я вловлював, коли вони потім, упродовж цілої ночі, розігруючи свої поетичні й грубуваті витівки, подібні до Шекспірової феєрії, робили з моєї "нічної вази" запахущу посудину.