Відвідини Евлалії були неабиякою розвагою в житті тітки Леонії, яка не приймала більше нікого, за винятком пана кюре. Але інших гостей тітка поступово віднадила, бо всі вони були в її очах винні в тім, що належали до однієї з двох категорій людей, яких тітка не зносила. Одні, для неї найнестерпніші (цих вона відкинулася в першу чергу), радили їй "не шануватись" і сповідали згубне переконання, висловлюючи його, до речі, іноді чисто негативно — несхвальною мовчанкою або ж недовірливою посмішкою. Нібито маленький моціончик під сонечком або добре зготований біфштекс із кров'ю принесуть їй куди більше користі (це їй, яка за чотирнадцять годин не відпивала й двох злощасних ковтків віші), ніж усі її ліки та постільні режими. Друга категорія складалася з осіб, які вдавали свою віру в те, що тітчині хворощі серйозніші, ніж вона думає, або в те, що вона себе обманює, бо справді важкохвора.
Отож усі, кого тітка Леонія після певного вагання та настійливих умовлянь Франсуази вітала в себе й хто під час одвідин доводив, ніби не заслужив цієї ласки, ризикнувши несміливо зауважити, мовляв, добре було б вам розім'ятися погідного дня, або ж, навпаки, у відповідь на її скаргу: "Мені так зле, так зле, урвалася моя нитка, любі друзі!", заперечував: "Так, найгірше — втратити здоров'я! Але ви ще протягнете довго", — такі особи, і першої, й другої категорії, могли бути певні, що тітчині двері ніколи більше для них не відчиняться.
Франсуазу дуже потішав зляканий вигляд тітки, коли зі свого ліжка вона помічала на вулиці когось із тих, хто нібито збирався зайти до неї, або коли лунав дверний дзвінок. Але ще більше смішили Франсуазу своєю винахідливістю завжди успішні хитрощі, на які піднімалася тітка, щоб спровадити небажаного гостя, так само як і витягнуті фізіономії гостей, змушених піти геть, не побачивши тітки, і Франсуаза нишком захоплювалася своєю панією, бо вважала, що пані стоїть куди вище від цих людей, якщо вона їх не пускає й на поріг. Взагалі тітка вимагала од своїх одвідувачів схвалювати її спосіб життя, співчувати їй і водночас запевняти, що вона зрештою поправиться.
У всіх цих взаєминах Евлалія була незрівнянна. Тітка могла двадцять разів поспіль їй товкти: "Нитка моя урвалася, люба Евлаліє", — двадцять разів Евлалія незмінно відповідала їй: "Якщо знати свою хворобу так, як її знаєте ви, пані Октав, то можна прожити до ста літ, — так мені ще вчора говорила пані Сазрен". (Одне з найтвердіших переконань Евлалії, яке не могла захитати безліченна безліч ваговитих доказів, полягало в тім, що справжнє прізвище тієї панії не Сазра, а Сазрен.)
— А я й не прошу в Бога подовжити мені віку до ста літ, — відповідала тітка, яка воліла не класти своїм дням якийсь річенець.
До того ж Евлалія вміла, як ніхто інший, розважати тітку не втомлюючи, ось чому її регулярні недільні відвідини — хіба тільки траплялося щось непередбачене — були для тітки втіхою, передсмак якої цілий тиждень тримав її в доброму гуморі. А втім, варто було Евлалії трошки припізнитися, й тітчин стан ставав так само прикрим, як у голодної людини. Затягуючись, розкіш чекання оберталася тортурами, тітка раз у раз позирала на годинника, позіхала, скаржилася на кволість. Якщо Евлалія дзвонила надвечір, то тітка, вже збезнадіївшись, майже занедужувала.
Справді, в неділю вона тільки й думала, що про ці одвідини, й по завершенні снідання Франсуаза нетерпляче очікувала тієї миті, коли ми покинемо їдальню, щоб можна було піднятися вгору й "заходитись" коло тітки. А проте (надто коли в Комбре розгодинювалося) минало багато часу потому, як гордовита полуднева година, що спадала з дзвіниці церкви Святого Іларія й на мить оздоблювала її дванадцятьма діамантами своєї брязкучої корони, лунала й над нашим столом, біля освяченого бріоша, який також запросто приходив до нас із храму, — а ми все ще сиділи над тарілками зі сценами "Тисячі й одної ночі", розморені спекою, а ще більше — обідом.
І справді: основу нашого столу становили яйця, котлети, картопля, варення, бісквіти, про появу все нових і нових страв Франсуаза нам більше навіть не оголошувала, але прилучала всяку всячину, залежно від того, що вродило на городах і в садках, залежно від улову, від ринкової нагоди, від ласкавости сусідів і від її власних талантів. Отож наше меню, подібно до чотирилисників, різьблених у XIII віці на порталах соборів, певною мірою відбивало пору року й події нашого життя. Франсуаза підставляла то камбалу, бо рибальчиха ручилася за її свіжість; то гиндичину, бо трапилася чудова гиндичка на базарі в Руссенвіль-ле-Пені; то іспанські артишоки на шпику, бо зроду ще нам не готувала їх таким способом; то смаженого баранця, бо на свіжому повітрі ми за сім годин добре вигулялись і виголодались; то шпинат для одміни; то абрикоси, бо вони ще рідкість; то порічки, бо через два тижні відійдуть, то малину, бо пан Сванн приніс її власноручно; то вишні, бо це первина з нашого садка — два роки поспіль вишня не родила; то сир з вершками, який я так любив у ті часи; то мигдалеве тістечко, бо замовлене напередодні; то бріош, бо прийшла наша черга нести його до церкви.
Коли ж усе це було з'їдено, на стіл подавався зготовлений спеціально для нас, але на догоду переважно моєму батькові, великому любителеві цього делікатесу, збитий і легкий, мов поема "на оказію", шоколадовий крем — плід творчого натхнення й незвичайного завзяття Франсуази, в який вона вклала ввесь свій хист. Той, хто здумав би відмовитися від нього, мовляв, дякую, я ситий, більше не можу, зразу був би зведений до рівня того варвара, який, діставши від художника в дар цей його твір, цікавиться вагою й матеріалом, а не задумом і підписом автора. Навіть залишити бодай крихітний шматок на тарілці означало виявити таку саму непоштивість, як устати й піти з концертної зали під носом у композитора ще перед тим, як дограли його твір.
Але ось нарешті мама звернулася до мене:
— Любий, не сиди крячкою. Якщо надворі спека, то йди до кімнати, але спершу подихай повітрям: не можна на повний шлунок читати.
Я рушав до помпи з кам'яним жолобом, подібно до Готичної купелі, прикрашеної там і сям саламандрами, які відпечатували на шкарубкому камені рухомий рельєф своїх гнучких алегоричних тіл, і вмощувався на лавці без бильця в затінку бузку, в тому глухому куточку біля садової хвіртки, де стояла притулена до будинку, але якось окремішньо, підсобка з двома приступками. її червона кам'яна підлога блищала, наче порфир. Підсобка скидалася не так на притулок Франсуази, як на маленький храм Венери. Вона рясніла приносами молочаря, садівника, городниці, які приходили іноді з віддалених сіл, щоб скласти біля Франсуазиного трону свої дари. І гребінь її даху завжди був увінчаний туркотливим голубом.