— Але ж він приходив до нас у Комбре.
— Атож, приходив у Комбре, а в Парижі і в нього справи важливіші, і в мене. Але запевняю тебе: нікому і на думку не спало, що ми не миримо. Ми з ним стояли, поки йому принесли закупку. Він спитав мене, як ти ся маєш і сказав, що ти граєшся з його донькою, — додала мама, і я рота роззявив з подиву: в Сванновій свідомості я таки існую, ба більше, я, виявляється, наділений достатньою повнотою існування, бо коли я стояв перед ним, тремтячи з кохання, на Єлисейських Полях, він знав моє ім'я, знав, хто така моя мати, і міг поєднати зі мною в постаті товариша ігор власної доньки деякі дані про моїх дідуся і бабусю, про їхню родину, про місцевість, де ми відпочивали, і деякі подробиці з нашого колишнього життя, може, навіть невідомі мені самому. Але мати, здавалося, нічого особливо привабливого не виявила в цьому відділі Труа Картьє, де Сванн сприймав її, поки вона стояла біля нього, як певну особу, з якою його пов'язували спільні спогади, спонукаючи його підійти до неї і привітатися.
До того ж, якоїсь особливої цікавосте розмова про Жільбертиних дідуся і бабусю, про титул почесного біржевого маклера, мабуть, не становила ні для неї, ні для батька. То тільки моя уява вирвала й освятила в людському Парижі одну родину, так само як вона вирвала в камінному Парижі одну кам'яницю, фасад якої приоздобила скульптурами, а вікна коштовним розписом. Але ці оздоби бачив лише я. Моя рідня вважала, що кам'яниця, де мешкав Сванн, подібна до всіх інших кам'яниць, збудованих одночасно в околиці Булонського лісу, а родина Сванна в їхніх очах нічим не відрізнялася від багатьох інших родин маклерів. Оскільки ця родина мала прикмети, притаманні людському родові, мої батьки так чи інакше шанували її, але не бачили в ній нічого виняткового. Але не менші, а то навіть і більші мали прикмети, як вони вважали, й інші родини. Отож визнавши, що Сваннів будинок стоїть у зручному місці, вони запевняли, що інший будинок розташований ще краще, хоча він не мав нічого спільного з Жільбертою, або ж заводили мову про фінансистів куди вищого рангу, ніж її дідусь; якщо ж іноді виникало враження, що вони згодні зі мною, то потім з'ясовувалося, що це непорозуміння, і воно одразу ж розвіювалося. Бо для того, щоб угледіти в світі, який оточував Жільберту, якусь нову властивість, аналогічну у сфері відчуттів тому, чим може бути у сфері барви інфрачервоне світло, моїм родичам бракувало додаткового, нетривкого почуття, яким мене обдарувало кохання. Того дня, коли Жільберта застерігала мене, що на Єлисейські Поля вона не прийде, я намагався робити прогулянки, які бодай трошки наближали мене до неї. Іноді я тягнув Франсуазу, ніби на прощу, до оселі, де мешкали Сванни. Я змушував Франсуазу без кінця-краю переказувати мені те, що вона узнала від мадемуазель про пані Сванн. "Здається, вона дуже вірить в образки. Ніколи не виправиться в путь, як пугикне сич, як їй причується цокання годинника, як побачить кицьку опівночі, як раптом меблі заскриплять. Надто вже ревна вона вірна!" Я був настільки закоханий у Жільберту, що як бачив старого метрдотеля Сваннів, який вигулював пса, то від хвилювання ставав як уритий і вліплював у його білі бурці закоханий погляд.
— Що з вами? — питала мене Франсуаза.
Ми доходили аж до брами Сваннів, і там швейцар, ні з ким не зрівнянний швейцар, навіть від нашивок на лівреї якого віяло тими самими щемливими чарами, які я відчував в імені Жільберта, споглядав мене з таким виглядом, ніби знав, що я належу до тих упосліджених істот, котрим ступати за поріг таємничого життя, яке приставили його охороняти, зась, а прорізані над ним вікна антресолей, здавалося, розуміли, чому вони зачинені, і куди більше скидалися на Жільбертині очі, схожість із якими посилювали шляхетні згортки їхніх муслінових фіранок, ніж на якісь інші вікна. В інші дні ми гуляли бульварами, і я ставав на розі вулиці Дюфо; я чув, що звідти часто можна бачити, як Сванн іде до дантиста; і моя уява настільки відособлювала Жільбертиного батька від решти людського роду, його поява в реальному світі вносила до цього світу стільки чудесного, що я, перш ніж дійти до церкви Мадлен, уже хвилювався на думку, що підходжу по вулиці, де мене може засліпити надприродне видиво.
Але найчастіше, коли зустріч із Жільбертою мене не чекала, довідавшись, що пані Сванн майже щодня гуляє Алеєю акацій, круг Великого озера, а також Алеєю королеви Маргарита, я тягнув Франсуазу до Булонського лісу. Він був для мене якимось зоологічним садом, де зібрана всіляка флора, де уживаються різні картини природи: за пагорбом грот, потім лука, скелі, річка, канава, знову пагорб, мочари, але де, одначе, знаєш, що все це створене лише на те, щоб гіпопотамам, зебрам, крокодилам, кроликам, ведмедям і чаплям жилося привільніше у цій природній обстановці або щоб влаштувати для них мальовничіше обрамлення; Булонський ліс, не менш розмаїтий, який об'єднує різні й одрубні світи, поперемінну ділянку, обсаджену червоними деревами, американськими дубами, ніби якийсь фольварок у Віргінії, ялинником на березі озера чи корабельними соснами, звідки нараз виринає закутана пухнастим хутром з гарними очима звірючки якась прудконога погуляльниця, був Садом жінок; а Алея акацій — ніби миртова алея з "Енеїди" — обсаджена для них деревами однієї породи, була улюбленим місцем прогулянок прославлених Красунь. Достоту як ото діти, угледівши здалеку шпиль скелі, звідки лаштується скочити у воду морський лев, заздалегідь радощами грають, так і я, щойно підходив до Алеї акацій і вдихав їхню розлиту кругом духмяність, відчував близькість і своєрідність буйної та ніжної індивідуальности рослинної; потім я наближався до Алеї, і від верхівок акацій, обнизаних легким колихливим листям, невимушено Граційним, кокетливого крою, тонкого ткання, обліпленим безліччю квітів, цілими колоніями крилатих, рухливих рідкісних комах, нарешті, від їхніх жіночих назв, назв лінивих, солодких — від усього цього у мене тьохкало серце, сповнюючись, одначе, наскрізь земним бажанням, яке викликають у нашій душі вальси, при звуках яких у нашій свідомості спливають лише імена гожих жінок, оповіщені лакеєм при вході до бальної зали. Мені казали, що в Алеї я побачу вишуканих жінок, чиї імена, хоча вони не всі були заміжні, ставили поряд з іменем пані Сванн, а втім, більшість із них носили не імена, а прізвиська; якщо котрась із них мала інше прізвище, то вона була свого роду інкогніто, яке ті, хто говорив про тих жінок, завше розкривали, щоб їх розуміли співрозмовники. Вірячи, що жінки втаємничені в закони Краси (бо це один із жіночих чарів) і що жінки наділені хистом втілювати Красу життя, я загодя приймав мов якесь одкровення їхні туалети, виїзди, безліч дрібничок, я вкладав у них свою віру, наче душу, і моя віра надавала цій скороминущій і хисткій цілості стрункість мистецького шедевру. Але я прагнув побачити пані Сванн і чекав її з хвилюванням не меншим, ніж Жільберту, бо Жільберта напоїла своєю гожістю і батьків, як напоїла вона нею все, що її оточувало, і я любив їх так само палко, хоч і з якоюсь болісною бентегою (бо їхні шляхи перехрещувалися в інтимній стороні Жільбертиного життя, для мене забороненій), ба більше: я побожно шанував їх (бо скоро довідався, як це буде видно далі, що їм не подобалися її ігри зі мною), як ми побожно шануємо всіх, хто має безмежну владу чинити нам зло.